Адвокат в Харькове

Верховний Суд 4 лютого 2019 року (ВС/КАС у справі № 240/5401/18) дійшов до висновку про те,  що  у перерахунку пенсії змінною величиною є лише розмір грошового забезпечення, натомість відсоткове значення розміру основної пенсії, яке обчислювалося при її призначенні відповідно до наявної у позивача вислуги років, є незмінним,

При перерахунку пенсії військовослужбовцям з 1 січня 2018 року відповідно до ст. 63 Закону України від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на підставі постанови КМУ від 21 лютого 2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» відсутні підстави для застосування механізму нового обчислення пенсії із урахуванням норм ч. 2 ст. 13 цього Закону, яка береться до уваги саме при призначенні пенсії.

Внесені зміни до ст. 13 Закону №2262-ХІІ щодо розміру пенсії у відсотках стосуються порядку призначення пенсії за вислугу років військовослужбовцям та особам, які мають право на пенсію за цим Законом у разі реалізації ними права на пенсійне забезпечення, а не перерахунку вже призначеної пенсії. Процедури призначення та перерахунку пенсії є різними за змістом і механізмом їх проведення. Нормами, які визначають механізм здійснення перерахунку пенсії за вислугу років є норми ст. 63 Закону №2262-ХІІ, яка змін не зазнала.

Верховний Суд 4 лютого 2019 року (ВС/КАС у справі № 463/1696/15-ц) дійшов до висновку про те,  що  при виникненні права власності на об'єкт нерухомості право власності на земельну ділянку виникає одночасно і в тому випадку, коли право на землю не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість,

за загальним правилом, закріпленим у ч. 4 статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

У випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Постанова

Іменем України

04 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 463/1696/15-ц

провадження № 61-29220св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

відповідач - ОСОБА_7,

третя особа - відділ Держгеокадастру у м. Львові,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_7, третя особа - відділ Держгеокадастру у м. Львові, про визнання права власності.

Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності відповідачу ОСОБА_7 На вказаній земельній ділянці відповідачем зведені два житлових будинки, один із яких (НОМЕР_1), 16 червня 1998 року відповідачем подаровано ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 помер, у зв'язку з чим, 14 листопада 2002 року вони прийняли спадщину після померлого по ј частини спадкового майна (будинок АДРЕСА_2) кожним. Посилаючись на наявність між сторонами непорозуміння щодо питання користування спірною земельною ділянкою, на якій розташовані житлові будинки, позивачі просили суд визнати право спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, за ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, пропорційно до належних їм на праві власності часток будинків АДРЕСА_1

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керуючись положеннями статті 30 ЗК України 1991 року (в редакції, чинній на час укладення договору дарування жилого будинку - 16 червня 1998 року) та статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), виходив із того, що спадкодавець ОСОБА_8 не оформляв переходу права власності на земельну ділянку при переході до нього права власності на житловий будинок.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 Визнано право спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, за ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 пропорційно їхнім часткам у вартості житлових будинків АДРЕСА_1

Апеляційний суд скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У вересні 2017 року ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що положення статті 120 ЗК України почали діяти у 2002 році, тобто після смерті ОСОБА_8, який ніколи не заявляв вимог стосовно земельної ділянки протягом свого життя, спадкоємці його теж не заявляли таких вимог до моменту пред'явлення цього позову. Крім того, суд не застосував заявлений нею строк позовної давності, адже з моменту смерті спадкодавця минуло 16 років. Суд визнав за позивачами право часткової власності на земельну ділянку розміром 600 кв. м пропорційно до належних їм часток у праві власності на житлові будинку без судової будівельно-технічної експертизи.

У грудні 2017 року на адресу суду від ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 надійшли заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_7, згідно з якими визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю чи споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі як об'єкти нерухомості, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав власності на земельну ділянку у такому випадку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі та надано строк для подання заперечення на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про             внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного             процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ указану справупередано до Верховного Суду.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що ОСОБА_7 є власником спірної земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1, площа - 600 кв. м, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку. Відповідач набула її у власність на підставі ухвали Четвертої сесії другого скликання Львівської міської Ради народних депутатів від 11 травня 1995 року.

Відповідно до розпорядження Личаківської районної адміністрації м. Львова           від 12 лютого 1998 року № 93 житловий будинок НОМЕР_1, який ОСОБА_7 збудувала на спірній земельній ділянці, введено в експлуатацію. На підставі розпорядження ОСОБА_7. видане свідоцтво про право власності.

16 червня 1998 року ОСОБА_7 відчужила будинок НОМЕР_2 своєму сину -ОСОБА_8 на підставі договору дарування.

24 липня 1998 року ОСОБА_8 зареєстрував право особистої власності на вказане нерухоме майно.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_8 помер.

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2002 року № 396591, виданим державним нотаріусом Четвертої львівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 успадкували по 1/4 частини житлового будинку з усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1

1/4 частина спадкового майна залишилася відкритою для іншого спадкоємця - ОСОБА_7

12 грудня 2002 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 зареєстрували право власності на 1/4 частини будинку кожен.

Спадкове майно ОСОБА_8 складалося із житлового будинку зі всіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1. Саме це майно успадкували позивачі. Спірна земельна ділянка до складу спадщини не входила.

Нормативно-правове обґрунтування

Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України).

Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 прийняли спадщину після померлого ОСОБА_8 по 1/4 частини житлового будинкуз усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1, кожен, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов'язків(спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), а отже, у зв'язку із прийняттям 14 листопада 2002 року спадщини, у позивачів із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, що відповідає вимогам частини четвертої статті 120 ЗК України, згідно з якою особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Відтак до ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 як спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_8 перейшла частина земельної ділянки, на якій розміщене належне йому будинковолодіння по АДРЕСА_1, та земельної ділянки, необхідної для його обслуговування, що пропорційна їхнім часткам у будинковолодінні.

Твердження заявника про те, що суд не застосував заявлений нею строк позовної давності, адже з моменту смерті спадкодавця минуло 16 років, є безпідставними, оскільки спір щодо земельної ділянки виник у 2015 році.

Безпідставними є доводи заявника про те, що суд визнав за позивачами право часткової власності на земельну ділянку розміром 600 кв. м пропорційно до належних їм часток у праві власності на житлові будинки без судової будівельно-технічної експертизи, оскільки ОСОБА_7 заперечувала проти такої експертизи, що підтверджується її письмовою заявою від 22 серпня 2017 року        (т. 1 а. с. 242). Крім того, це не є підставою для скасування судового рішення, оскільки його резолютивна частина відповідає вимогам закону (щодо пропорційності частки земельної ділянки до часток осіб у праві власності на будинок), а тому в разі виникнення спору, співвласники земельної ділянки мають право вирішити спір у судовому порядку.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:                                                                                        О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г. І.Усик