Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 12 жовтня 2016 року (справа №  6-2099цс16) дійшов до висновку про те, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України , особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності:

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

12 жовтня 2016 року                                                                     м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,  Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування частково недійсним та визнання права власності на частину земельної ділянки за заявою ОСОБА_6 про перегляд рішення апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання договору дарування частково недійсним та визнання права власності на частину земельної ділянки, посилаючись на те, що ОСОБА_8 на праві власності належали будинок на АДРЕСА_1, згідно з договором на забудову, посвідчений в Дубенській державній нотаріальній конторі 25 жовтня 1974 року та зареєстрованого в Дубенському ДКМП «Архітектор», а також земельна ділянка, надана для обслуговування цього житлового будинку площею 0,10 га на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 28 березня 1997 року.

На підставі договору дарування від 28 травня 2002 року ОСОБА_8 подарувала позивачці ОСОБА_6 23/100 частини зазначеного будинку. Однак при укладенні зазначеного договору дарування питання щодо надання у власність ОСОБА_6 відповідної частини земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй на праві власності 23/100 частини будинку вирішено не було.

Відповідно до договору дарування від 27 жовтня 2003 року

ОСОБА_8 подарувала інші 77/100 частини житлового будинку ОСОБА_7

Цього ж дня ОСОБА_8 уклала з ОСОБА_7 договір дарування, відповідно до умов якого остання отримала у дар всю земельну ділянку площею 0,10 га, що надана для обслуговування житлового будинку на

АДРЕСА_1.

Вважаючи, що ОСОБА_7 могла відчужуватись лише та частина земельної ділянки, що пропорційна належній їй на праві власності частці будинку (77/100), а не вся земельна ділянка, що порушує права позивачки та позбавляє ОСОБА_6 користуватися належною часткою у домоволодінні й обслуговувати свою частину житлового будинку та відповідну частину приналежних до нього господарських будівель і споруд, позивачка просила визнати частково недійсним договір дарування земельної ділянки та визнати за нею право власності на частину земельної ділянки.

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від

26 лютого 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 27 жовтня 2003 року, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу ОСОБА_9 та зареєстрований в реєстр, в частині дарування ОСОБА_7 23/100 частки земельної ділянки загальною площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1

Визнано за ОСОБА_6 право власності на 23/100 частки спірної земельної ділянки.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2016 року відмовлено ОСОБА_6 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_6 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального, процесуального  права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме  частини 4 статті 120 ЗК України, частину 2 статті 214 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що ОСОБА_8 на праві власності належали будинок на АДРЕСА_1, згідно з договором на забудову, посвідчений в Дубенській державній нотаріальній конторі 25 жовтня 1974 року та зареєстрованого в Дубенському ДКМП «Архітектор», а також земельна ділянка, надана для обслуговування цього житлового будинку площею 0,10 га на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 28 березня 1997 року.

На підставі договору дарування від 28 травня 2002 року ОСОБА_8 подарувала позивачці ОСОБА_6 23/100 частини зазначеного будинку. Однак при укладенні зазначеного договору дарування питання щодо надання у власність ОСОБА_6 відповідної частини земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй на праві власності 23/100 частини будинку вирішено не було.

Відповідно до договору дарування від 27 жовтня 2003 року

ОСОБА_8 подарувала інші 77/100 частини житлового будинку ОСОБА_7

27 жовтня 2003 року ОСОБА_8 уклала з ОСОБА_7 договір дарування, відповідно до умов якого остання отримала у дар всю земельну ділянку площею 0,10 га, що надана для обслуговування житлового будинку на

АДРЕСА_1.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що договір дарування земельної ділянки від 27 жовтня

2003 року був укладений після відчуження на користь ОСОБА_6 23/100 частки відповідного жилого будинку (за договором від 28 травня 2002 року), а тому укладенням зазначеного договору дарування земельної ділянки було порушено право ОСОБА_6 на частину земельної ділянки як співвласника будинку і суперечить вимогам законодавства, зокрема частині четвертій статті 120 ЗК України в редакції 2001 року, у зв'язку з чим оспорюваний договір необхідно визнати недійсним в частині 23/100 частки земельної ділянки на підставі статті 48 ЦК УРСР 1963.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, керуючись статтею 120 ЗК України, виходив із того, що земельна ділянка була приватизована ОСОБА_8 у 1997 році, укладення договору дарування 23/100 частин будинку відбулося 28 травня 2002 року, а договору дарування земельної ділянки - 27 жовтня 2003 року, тому немає підстав вважати, що на момент вчинення дарування земельної ділянки були порушені права позивачки.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 11 лютого 20015 року суд виходив із того, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому, при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

- від 13 квітня 2016 року, суд виходив із того, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, суд касаційної інстанції з підстав передбачених статтею 1225 ЦК України та статтею 120 ЗК України, виходив із того, що у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку, будівлі або споруди.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 120 ЗК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами частини другої статті , частини першої статті 22 , частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору дарування 23/100 частини житлового будинку - 28 травня 2002 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України ).

Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України , особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364 , 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 ЦК України .

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України .

За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку, виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 88 ЗК України учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Таким чином, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в позові, неправильно застосували положення статей 120, 125 ЗК України та дійшли помилкового висновку про те, що немає підстав вважати, що на момент укладення спірного договору дарування земельної ділянки були порушені права позивачки, оскільки земельна ділянка була приватизована ОСОБА_8 у 1997 році, укладення договору дарування 23/100 частин будинку відбулося 28 травня 2002 року, а договору дарування земельної ділянки - 27 жовтня 2003 року.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, правильно застував вищезазначені норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. При цьому, у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку, будівлі або споруди. Таким чином укладенням спірного договору дарування земельної ділянки було порушено право ОСОБА_6 на частину земельної ділянки як співвласника будинку.

За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 355, ст. 360-3, ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2016 року.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                                     Я.М. Романюк

 

Судді:                                                                                            В.І. Гуменюк

 

Н.П. Лященко

 

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко