Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 16 листопада 2016 року (справа №  6-2469цс16) дійшов до висновку про те, що поновлення строку позовної давності тільки у випадку, якщо особа не могла знати про порушення своїх прав, при цьому це необхідно викласти в клопотанні та довести у суді. Стандартної позиція, що «я не знав, що так трапилось, бо відповідач мене про це не повідомляв» вже не достатньо. Не тільки «не знав», а і «не міг довідатись» - обов’язкова умова для поновлення строку позовної давності для задоволення клопотання позивача.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше:

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого

Романюка Я.М.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

 

 

Лященко Н.П.,

Сімоненко В.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції, про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції, про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки, на обґрунтування якого зазначив, що рішенням Миколаївської міської ради  НОМЕР_1 від 30 січня 2009 року товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» (далі − ТОВ «Миколаївбудпроект») було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею S_1 з метою надання її в оренду для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1.

Рішенням Миколаївської міської ради НОМЕР_2  від 19 червня 2009 року був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_2 за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1. Проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду Бузького лиману.

Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», рішенням міської ради НОМЕР_3 від 4 вересня 2009 року були затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків у АДРЕСА_2, в тому числі ОСОБА_1 було відведено земельну ділянку площею S_3 за вказаною адресою та видано державний акт серії НОМЕР_4 на право власності на відповідну земельну ділянку.

13 квітня 2011 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. Відповідну інформацію про зміну власника земельної ділянки зареєстровано в Поземельній книзі за реєстровим номером НОМЕР_5, про що зроблено запис на державному акті.

12 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого управлінням Держкомзему у м. Миколаєві 20 грудня 2012 року видано державний акт серії НОМЕР_6 про право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку, а 8 листопада 2013 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором внесено реєстраційний запис НОМЕР_7 про право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою : АДРЕСА_2 (кадастровий номер НОМЕР_8).

Позивач зазначив, що відведені земельні ділянки під забудову відносяться до території зелених насаджень загального користування та зелених насаджень спеціального призначення, тому не можуть передаватись у власність громадян. Крім того, згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими на підставі рішення Миколаївської міської ради НОМЕР_9 від 17 жовтня 2003 року, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення та туристично-рекреаційного комплексу, тобто будівництво житлових будинків у межах цієї території заборонено. Прокурор також посилався на те, що спірна земельна ділянка входить у межі прибережної захисної смуги Бузького лиману: відстань від урізу Бузького лиману до крайніх точок спірної земельної ділянки становить 9 м., тобто рішення Миколаївської міської ради суперечить вимогам норм земельного та водного законодавства.

З урахуванням наведеного та уточненням позовних вимог, прокурор просив : визнати незаконними та скасувати рішення Миколаївської міської ради НОМЕР_3 від 4 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_3 у АДРЕСА_2; визнати недійсним державний акт серії    НОМЕР_4 від 27 листопада 2009 року про право власності ОСОБА_1 на цю ж земельну ділянку; визнати недійсним договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки від 14 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3; скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_2, внесену державним реєстратором 8 листопада 2013 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; повернути Миколаївській міській раді земельну ділянку площею S_3., вартістю за нормативною грошовою оцінкою 172 469 грн. 38 коп. по АДРЕСА_2 з кадастровим номером НОМЕР_8.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня  2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 березня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2015 року скасовано, позов задоволено частково.

Визнано незаконним пункт 43 рішення Миколаївської міської ради НОМЕР_3 від 4 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею S_3 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд у                            АДРЕСА_2.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 з кадастровим номером НОМЕР_8, загальною площею S_3, виданий на ім'я ОСОБА_1 27 листопада 2009 року.

У задоволенні інших вимог судом відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 березня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267, 268 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що пункт 29 рішення Миколаївської міської ради НОМЕР_1 від 30 січня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею S_1. з метою надання її в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1.

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року НОМЕР_2 (пункт 54) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_2, у тому числі S_4. під капітальною забудовою, S_5 під спорудами, S_6 під проходами, проїздами та площадками, S_7 під зеленими насадженнями, за рахунок земель міста не наданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 54.1 зазначеного рішення вказана земельна ділянка була передана ТОВ «Миколаївбудпроект» в оренду строком на 10 років.

10 серпня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект», в особі директора  ОСОБА_5 звернулось із нотаріально посвідченою заявою до компетентних органів та до всіх кого це стосується, про надання згоди на підставі протоколу НОМЕР_10 від 25 червня 2009 року на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею 1 000 кв.м. для здійснення 19 громадянам будівництва індивідуальних житлових будинків у АДРЕСА_2, за рахунок земельної ділянки площею S_2, наданої рішенням Миколаївської міської ради за НОМЕР_2 від  19 червня 2009 року для обслуговування придбаного майна.

Рішенням Миколаївської міської ради НОМЕР_3 від 4 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_3 за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд АДРЕСА_2. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4. Дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки надано рішенням міської ради від 19 червня 2009 року НОМЕР_11. У подальшому 13 квітня 2011 року ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки з ОСОБА_2, який у свою чергу продав зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 12 жовтня 2012 року. Останній отримав державний акт серії НОМЕР_6 на право власності на вказану земельну ділянку площею  S_3.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову у зв’язку зі спливом строку позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що на засіданні сесії був присутній помічник прокурора міста Терещенко В.Ю., яка зобов’язана була перевіряти вчасно дотримання вимог чинного законодавства. Прокурор звернувся до суду з позовом 16 жовтня 2014 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності, переконливих доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку не надав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року у межах строку позовної давності, а присутність помічника прокурора на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття спірного рішення на перебіг позовної давності у даній справі не впливає, тому що з прийнятого міською радою рішення не можна упевнено судити про наявність порушення законодавства, яке можна було встановити лише при системній і детальній перевірці землевпорядної документації, що прокуратурою і було здійснено в березні 2013 року, а тому про порушення прав і інтересів держави прокурору стало відомо саме під час перевірки, що свідчить про необґрунтованість доводів щодо пропуску строку позовної давності.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що, обґрунтовуючи свої висновки щодо відсутності підстав для застосування позовної давності, суди безпідставно вважали, що сама по собі участь помічника прокурора м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою спірного рішення від 4 вересня  2009 року НОМЕР_3 не свідчить про те, що прокурору було відомо про порушення земельного законодавства, про цей факт стало відомо лише після проведеної у 2013 року перевірки.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник на обґрунтування своїх вимог, суд касаційної інстанції керувався тим, що прокурор у своїй позовній заяві зазначав, що про порушення прав позивачів - Миколаївської обласної державної адміністрації, яка вважає себе власником спірної земельної ділянки, та ДП «Миколаївське лісове господарство», яке вважає себе землекористувачем, він дізнався під час проведення перевірки у серпні 2014 року. Однак під час нового розгляду та вирішення питання про дотримання чи пропуск позовної давності, поважність причин такого пропуску, суд першої інстанції повинен враховувати, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження спірними землями, тому перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року, суд виходив з того, що для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення.

У постановах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року та від 17 лютого 2016 року, на які також посилається заявник, обґрунтовуючи свої вимоги, суд виходив з того, що у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту : коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від  16 вересня 2015 року, суд керувався тим, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, а саме статті 261 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка є предметом перегляду, Миколаївською міською радою, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заявлено про застосування позовної давності.

На підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170  цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У позовній заяві прокурор зазначив, що про порушення вимог чинного законодавства під час відведення земельних ділянок у приватну власність та про наявність підстав для визнання протиправним та скасування розпорядження Миколаївської міської ради йому стало відомо лише після проведення міжрайонною прокуратурою перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26 квітня 2013 року та в ході додаткової перевірки про додержання вимог містобудівного законодавства.

Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити : чи мала прокуратура об’єктивну можливість дізнатися про порушення законодавства до проведення нею перевірки; з якою метою був присутній помічник прокурора міста Терещенко В.Ю. на сесії; чи можливо було при цьому встановити наявність підстав для визнання незаконним прийнятого міської радою спірного рішення з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.

Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня  2015 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                     Я.М. Романюк

Судді:                                                                                        В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-2469цс16:

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня  1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.