Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 30 листопада 2016 року (справа №  6-2069цс16) дійшов до висновку про те, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданного на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо вічуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленного статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно:

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року                                                                        м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Романюка Я.М.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Оболонського району м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення, за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року заступник прокурора Оболонського району м. Києва звернувся до суду з вищезазначеним позовом.

Заступник прокурора зазначав, що рішенням Київської міської ради від 24 грудня 2009 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 було передано у власність земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_1, на підставі якого йому було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації; далі – КМДА) за НОМЕР_3.

7 червня 2012 між ОСОБА_1 (продавець), від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_4, відповідно до умов якого ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 вищевказану земельну ділянку.

Заступник прокурора Оболонського району м. Києва зазначав, що спірна земельна ділянка належить до земель рекреаційного призначення і на ній законодавчо заборонена діяльність, яка перешкоджає або може перешкоджати використанню її за призначенням чи негативно впливає або може вплинути на природний стан цієї землі. Крім того, проект землеустрою не погоджено природоохоронним органом, обов'язкової державної експертизи проекту відведення земельної ділянки не проведено.

Посилаючись на те, що рішення Київської міської ради від 24 грудня 2009 року НОМЕР_1 ухвалено з порушенням вимог закону, заступник прокурора просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 9 квітня 2015 року в задоволенні позову заступника прокурора відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов заступника прокурора задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 24 грудня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_1»; визнано недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за НОМЕР_3; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 7 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_4; повернуто у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею S_1 за АДРЕСА_1а за кадастровим номером НОМЕР_5.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування  судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 22, 23 Земельного кодексу України 1990 року, статей 20, 21, 116, 118 та 123 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), статей 16, 215, 216, 387, 388 та 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 11 березня, 22 квітня, 16 вересня та 11 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року та на постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 17 лютого 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Київської міської ради від 24 грудня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_1» ОСОБА_1 було передано у власність зазначену вище земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі цього рішення Київської міської ради ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) за НОМЕР_3.

7 червня 2012 між ОСОБА_1, від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_4, відповідно до умов якого ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 вказану вище земельну ділянку.

4 жовтня 2013 року ОСОБА_2 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого у реєстрі за НОМЕР_6.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові заступника прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належність спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, а під час складання проекту її відведення було отримано всі необхідні дозволи та погодження, передбачені статтями 118, 123 ЗК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що на підставі відомостей державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою № 6-зем спірна земельна ділянка на момент прийняття Київською міською радою оскаржуваного рішення належала до земель рекреаційного призначення, а відповідно до розпорядження Ради Міністрів Української РСР від 14 березня 1991 року № 72-р ця земельна ділянка ще з 1991 року відносилась до земель рекреаційного призначення, проте оспорюваним рішенням Київської міської ради була передана у власність ОСОБА_1 без прийняття відповідного рішення про зміну цільового призначення землі та без проведення обов’язкової державної експертизи.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та у постановах Верховного Суду України, наданих заявником на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що наявність висновку Головного управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради достатньо для погодження проекту відведення земельної ділянки й не потребує подальшого його погодження. Крім того, суди дійшли висновку про те, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога прокурора про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, яке було вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, на право витребувати в набувача це майно.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.

Згідно з пунктами а–г статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності  у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини третьої цієї статті безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно із частиною першою пункту 12 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений положенням статті 118 ЗК України.

Так, частиною першою цієї статті передбачено, що  громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Частина шоста статті 118 ЗК України передбачає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 ЗК України).

Згідно зі статтею 50 Закону України «Про землеустрій» (яка була чинною на час виникнення правовідносин) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша, друга статті 20 ЗК України).

З матеріалів справи вбачається, що проект землеустрою щодо відведення  ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_1 погоджено з Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Комунальною організацією «Центр містобудування та архітектури», Київською міською санітарно-епідеміологічною станцією, Головним управлінням екології та охорони природних ресурсів, Головним управлінням охорони культурної спадщини, Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).

Виконуючи доручення Київської міської ради від 29 вересня 2008 року          НОМЕР_7, Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надало висновок від 5 листопада 2009 року НОМЕР_8 про погодження проекту відведення земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд без права забудови до погодження та затвердження містобудівної документації у встановленому законодавством порядку. Із цього висновку вбачається, що зазначена територія земельної ділянки відповідно до Генерального плану м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року НОМЕР_9, за функціональним призначенням належить до житлової та громадської забудови.

Крім того, про належність спірної земельної ділянки до житлової та громадської забудови йдеться також у висновку управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 4 грудня 2009 року НОМЕР_10 про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1, та висновку Головного управління земельних ресурсів Київської міської ради (КМДА) від 14 грудня 2009 року НОМЕР_11.

Таким чином, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення не ґрунтується на матеріалах справи, а висновок про порушення Київською міською радою норм статей 118, 123 ЗК України при вирішенні питання про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених норм.

Крім того, суд касаційної інстанції відхилив наведені доводи щодо обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;  правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Разом з тим суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування апеляційним судом як спосіб захисту порушених прав норми статей 215, 216 ЦК України, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 цього Кодексу) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимогу про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції можна пред’явити тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину і відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, на право витребувати в набувача це майно.

Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Аналогічні висновки містяться в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухваленого у цій справі.

За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 9 квітня 2015 року.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року скасувати, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 9 квітня 2015 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

 

 

Н.П. Лященко

 

 

Судді:                                        В.І. Гуменюк

 

 

Я.М. Романюк

Л.І. Охрімчук

 

В.М. Сімоненко

Правова позиція ВСУ у справі № 6-2069цс16:

Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша, друга статті 20 ЗК України).

Висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення не ґрунтується на матеріалах справи, а висновок про порушення Київською міською радою норм статей 118, 123 ЗК України при вирішенні питання про надання у власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених норм.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданного на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо вічуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленного статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.