Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 22 листопада 2016 року (справа №  21-2430а16) дійшов до висновку про те, що документи видані контрагентом засудженим за фіктивне підприємництво не підтверджують реальність господарських операцій платника податку навіть, якщо мають всі передбачені законом реквізити.

 

Висновок суду про те, що подані первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (копії актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) з додатками, рахунків-фактур, податкових накладних, платіжних доручень, податкової звітності) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими ДПІ фактами ознак фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним:

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

22 листопада 2016 року                                                              м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Волкова О.Ф.,

суддів:

Гриціва М.І., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б.,
Самсіна І.Л., –

 

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Укрмедсервіс» до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2014 року ТОВ «Укрмедсервіс» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ від 23 липня 2014 року №№ 0010492213, 0010502213.

На обґрунтування позову ТОВ «Укрмедсервіс» зазначило, що оспорювані податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки відповідач прийняв їх на підставі висновків, які не відповідають фактичним обставинам.

Суди встановили, що на виконання постанови слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у м. Києві від 6 травня 2014 року податковий орган провів перевірку позивача по фінансово-господарських взаємовідносинах із ТОВ «Мікас Плюс» за період 2013–2014 роки, за результатами якої складено акт від 7 липня 2014 року № 1214/22-13/30637748, відповідно до висновків якого позивач занизив:

- податок на додану вартість (далі – ПДВ) у загальному розмірі 4 619 878 грн, у тому числі по періодах: січень 2013 року – 447 820 грн, лютий 2013 року – 392 155 грн, березень 2013 року – 267 390 грн, квітень 2013 року – 365 178 грн, травень 2013 року – 336 918 грн, червень 2013 року – 381 900 грн, липень 2013 року – 267 170 грн, серпень 2013 року – 387 200 грн, вересень 2013 року – 322 904 грн, жовтень 2013 року – 429 470 грн, листопад 2013 року – 377 300 грн, грудень 2013 року – 317 833 грн, січень 2014 року – 326 640 грн, чим було порушено пункт 198.6 статті 198, пункт 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі – ПК);

- податок на прибуток за 2013 рік у загальному розмірі 4 388 884 грн, чим було порушено пункт 138.2 статті 138, підпункт 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК.

На підставі висновків акта перевірки відповідач 23 липня 2014 року прийняв спірні податкові повідомлення-рішення: № 0010492213, яким позивачу збільшено грошове зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 4 388 884 грн за основним платежем та у розмірі 1 097 221 грн за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); № 0010502213, яким позивачу збільшено грошове зобов’язання з ПДВ у розмірі 4 619 878 грн за основним платежем та у розмірі 1 154 969 грн 50 коп. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Суд першої інстанції також встановив, що зі змісту акта перевірки вбачається, що висновок відповідача про заниження позивачем ПДВ та податку на прибуток ґрунтується на виявленому в ході перевірки факті відсутності реального здійснення господарських операцій за участю позивача та його контрагента.

Між позивачем і ТОВ «Мікас Плюс» 26 листопада 2012 року укладено договір № 11/26, за умовами якого вказане товариство зобов’язалось надати маркетингові послуги по дослідженню ринку та інформуванню, а позивач – оплатити їх.

Згідно з пунктами 1, 2, 3 вказаного договору маркетингові послуги надаються відповідно до завдання, яке є його невід’ємною частиною, протягом тридцяти днів з моменту підписання кожної з додаткових угод до договору.

Розрахунки проводяться протягом тридцяти днів з моменту підписання відповідного акта виконаних робіт.

Також суду надано ряд однотипних договорів про надання послуг, а саме: від

3 січня 2013 року № 01/01, 2 лютого 2013 року № 02/01, 1 березня 2013 року № 03/01,

1 квітня 2013 року № 04/01, 7 травня 2013 року № 05/01, 3 червня 2013 року № 06/01,

1 липня 2013 року № 07/01, 2 вересня 2013 року № 09/01, 1 жовтня 2013 року № 10/01,

1 листопада 2013 року № 11/01.

Відповідно до підпункту 2.1 пункту 2, підпункту 3.2 пункту 3 перелічених вище договорів ТОВ «Мікас Плюс» зобов’язалось надати послуги з інформаційно-консультаційного забезпечення та інші організаційні послуги на вимогу позивача.

Оплата здійснюється згідно з рахунком-фактурою, який надає контрагент позивача, у безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок протягом 5 (п’яти) банківських днів із дати підписання акта наданих послуг.

На підтвердження виконання умов перелічених вище договорів представники позивача надали суду копії актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) з додатками, рахунків-фактур, податкових накладних, платіжних доручень, податкової звітності.

Однак, як з’ясував суд у ході розгляду справи, перелічені вище договори не конкретизують перелік послуг, які замовляються та надаються, крім того, з їх умов не вбачається місце їх надання, у зв’язку з чим з наявних у матеріалах справи актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) з додатками суд не може встановити відповідність отриманих послуг замовленим.

До того ж суд першої інстанції встановив, що у ході перевірки відповідач взяв до уваги інформацію, зазначену у постанові СУФР ГУ Міндоходів у місті Києві від 6 травня 2014 року, про наявність у ТОВ «Мікас Плюс» ознак «фіктивності».

Зокрема, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п’ятою статті 27, частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі – КК), 21 березня 2014 року порушено кримінальне провадження № 3201400000000052, під час досудового розслідування у якому директор ТОВ «Мікас Плюс» повідомив, що жодного відношення до фінансово-господарської діяльності вказаного товариства він не мав.

Також представник відповідача надав суду податкову звітність контрагента за формою № 1 ДФ, згідно з якою у період взаємовідносин із позивачем у ТОВ «Мікас Плюс» працювала 1 особа, а саме ОСОБА_1 як директор вказаного товариства.

Відповідно до наданої копії протоколу допиту від 6 червня 2014 року свідок ОСОБА_1 повідомила, що жодних первинних документів ТОВ «Мікас Плюс» вона не підписувала, контрагентів не знає, податкову та фінансову звітність вказаного товариства вона не формувала, не підписувала та не подавала.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 вересня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 грудня 2014 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове – про задоволення позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 березня 2016 року залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції.

15 червня 2016 року ДПІ звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 березня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). У заяві просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій, а постанову суду першої інстанції – залишити в силі.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого адміністративного суду України від 14 квітня 2011 року (справа № 11/76-А, К-20475/08), 20 лютого 2013 року (справа № 2а-4458/12/2670, К/9991/59709/12) та копії ухвал цього ж суду від 16 лютого 2016 року (справа № 826/1850/13-а, К/800/55597/14), 30 березня 2015 року (справа № 2а-1670/6406/11, К/9991/14720/12), 16 липня 2014 року (справа № 2а-15770/12/2670, К/800/45659/13), 18 лютого 2015 року (справа № 826/7923/14, К/800/64655/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 9 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV), пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200 ПК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Також додано копії постанов Верховного Суду України від 1 вересня 2009 року (справа № 21-1258во09), 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11), 1 грудня 2015 року (справа № 826/15034/14, 21-3788а15).

У справі, рішення від 14 квітня 2011 року в якій надано для підтвердження наведених у заяві доводів, Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що встановлений вироком суду факт створення ТОВ «Богдан-К» з метою прикриття незаконної діяльності (фіктивне підприємництво) свідчить, що від імені цього товариства діяли особи, які не мали законних повноважень на його представництво, на вчинення від його імені юридично значимих дій, оскільки не були наділені такими повноваженнями засновником товариства. А відтак і податкові накладні, виписані від імені цього товариства такими особами, не мають значення звітного податкового документа та розрахункового документа, з яким підпункт 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» пов’язує право платника ПДВ на включення сум податку до податкового кредиту.

У справі, постанову від 20 лютого 2013 року в якій надано для підтвердження наведених у заяві доводів, Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивач безпідставно сформував податковий кредит за вказаний період, що призвело до втрат дохідної частини Державного бюджету України на загальну суму 14 333 грн 33 коп., оскільки матеріалами справи не підтверджено, а позивач в судовому засіданні не довів реальності господарських операцій.

У справі, ухвалу від 16 лютого 2016 року в якій також додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками щодо відсутності підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки поданими позивачем доказами не підтверджено факт реального здійснення спірних господарських операцій.

У справі, ухвалу від 30 березня 2015 року в якій також додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками про відсутність факту підтвердження господарських операцій позивача з вищезазначеними контрагентами, формування податкового кредиту не може бути визнано обґрунтованим, оскільки  первинні бухгалтерські документи, а саме видаткові та податкові накладні, які стали підставою для формування позивачем податкового кредиту за вищезазначеними господарськими операціями, не є належно оформленими – підписаними повноважними особами та такими, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, що збігається з позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 5 березня 2012 року у справі

№ 21-421а11 за позовом ТОВ «Нафта» до Шосткинської спеціалізованої державної податкової інспекції Сумської області про визнання висновків перевірки неправомірними, визнання чинним договору, скасування податкових повідомлень-рішень.

У справі, ухвалу від 16 липня 2014 року в якій також додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками про те, що позивач не дотримав вимоги щодо документального підтвердження спірних сум податкового кредиту на порушення норм податкового законодавства, що мало наслідком законне винесення податковим органом податкового повідомлення-рішення від 21 червня 2012 року № 0003582230.

У справі, ухвалу від 18 лютого 2015 року в якій також додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками про те, що викладені в акті перевірки висновки податкового органу про фіктивність господарських операції між позивачем та його контрагентом є обґрунтованими, а прийняті податкові повідомлення-рішення – правомірними.

У постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку, оскільки подані суб’єктом господарювання первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими податковим органом фактами щодо фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним.

У постанові від 5 березня 2012 року Верховний Суд України зазначив, що віднесення відображених у первинних документах сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним, оскільки у ході розгляду справи суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «Фенстер-Омега» і ТОВ «Любомир-1», податкові накладні яких стали підставою для формування ТОВ «Нафта» податкового кредиту, зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і Реєстрі платників податку на додану вартість за зверненням невстановлених осіб від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності цих товариств, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, а отже, виписані від їх імені податкові накладні не можна вважати належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг.

Постановою Верховного Суду України від 1 вересня 2009 року спір не вирішено по суті, всі судові рішення скасовано, а справу направлено  на новий розгляд до суду першої інстанції в силу неповноти встановлених обставин. Зокрема, у цій постанові вказано, що суди не дослідили доводи податкового органу про безтоварність операцій та їх фіктивність у визначеному законодавством порядку та не взяли до уваги те, що позивач придбавав через посередника (ТОВ «Стиг») сировину, зокрема металопрокат, у осіб, діяльність яких мала ознаки фіктивного підприємництва, які за юридичною адресою не знаходилися, проти засновників яких порушено кримінальні справи, а також те, що позивач, продавець та його постачальники працювали в одному сегменті ринку, для роботи в якому необхідною умовою є ліцензія, наявність якої у перелічених осіб не було встановлено.

Натомість у справі, яка розглядається, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновками  про правомірність формування позивачем податкового кредиту та складу витрат на підставі розрахунків, проведених за наслідками господарських операцій з контрагентом, оскільки господарські операції між позивачем і ТОВ «Мікас Плюс» мали реальний характер, діяльність позивача була спрямована на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності, що зумовлює хибність висновків податкового органу про вчинення платником податків порушень податкового законодавства щодо неправомірності формування податкового кредиту з ПДВ та валових витрат по взаєморозрахунках з вказаним контрагентом за період, що перевірявся, а відтак вони не можуть бути покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень.

Також касаційний суд погодився з висновком суду про те, що постанова про порушення кримінальної справи не є належним доказом у справі, оскільки не є остаточною за своїм змістом, не має наперед встановленого й доведеного характеру, тобто не є юридичними фактами, оскільки обвинувальний вирок суду в кримінальній справі відсутній. Факт порушення кримінальної справи сам по собі не свідчить про спрямованість правочину на знищення майна держави чи відсутність господарських операцій і не спростовує правове значення складених за цими операціями первинних документів.

Усуваючи розбіжності у правозастосуванні судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Так, згідно з положенням пункту 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»

(далі – Закон № 996-ХIV).

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконати дії (операції) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Водночас відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК).

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Відповідач послався на ознаки фіктивності контрагента позивача як суб’єкта господарювання і свої доводи підтверджував тим, що 21 березня 2014 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною п’ятою статті 27, частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі – КК), порушено кримінальне провадження № 3201400000000052, під час досудового розслідування в якому ОСОБА_1 – директор ТОВ «Мікас Плюс» повідомила, що жодних первинних документів не підписувала, контрагентів не знає, податкову та фінансову звітність вказаного товариства вона не формувала, не підписувала та не подавала.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції з висновком якого погодився й Вищий адміністративний суд України, виходив із того, що за формально правильного оформлення господарської операції, в тому числі первинними документами бухгалтерського обліку, сам факт фіктивності контрагента може бути ігнорований.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України з таким висновком не погоджується виходячи з того, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.

Отже, висновок суду першої інстанції у справі, що розглядається, про те, що подані ТОВ «Укрмедсервіс»  первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (копії актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) з додатками, рахунків-фактур, податкових накладних, платіжних доручень, податкової звітності) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими ДПІ фактами ознак фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним. Суд апеляційної інстанції таке рішення скасував без достатніх підстав.

Крім цього, вироком Подільського районного суду міста Києва від 31 серпня 2015 року ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 27, частинами першою, другою статті 205 КК (пособництво у фіктивному підприємництві).

Ураховуючи вищенаведене і те, що суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, погодився із висновками суду апеляційної інстанції, то такі рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норми матеріального права, а відтак постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року та ухвала Вищого адміністративного суду України від 15 березня 2016 року відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС підлягають скасуванню, а постанова окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2014 року – залишенню в силі.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 березня 2016 року скасувати, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий

О.Ф. Волков

 

 

Судді:

М.І. Гриців

 

 

 

О.В. Кривенда

 

 

 

О.Б. Прокопенко

 

 

І.Л. Самсін