Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 30 листопада 2016 року (справа №  6-2363цс16) дійшов до висновку про те, що в разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності передньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Також згідно з частиною першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому, закон зобов’язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Частиною третьою статті 249 ЦК України передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася:

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року

 

м. Київ

 

 

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого

Романюка Я.М.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Лященко Н.П.,

Сімоненко В.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Чернівецького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах держави (державний орган – Міністерство оборони України) до державного господарського об’єднання Концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 жовтня 2014 року, ухвали апеляційного суду Чернівецької області від 3 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2014 року Чернівецький прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України звернувся до суду з позовом в інтересах держави до державного господарського об’єднання Концерну «Військторгсервіс» (далі – Концерн «Військторгсервіс») та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (приміщення кафе), площею 397,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 14 грудня 2005 року між державним підприємством Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (далі – ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування») та ОСОБА_1.

Прокурор, зокрема, зазначав, що під час укладення договору купівлі-продажу від імені продавця діяла ОСОБА_3 на підставі довіреності, виданої начальником ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування», який, у свою чергу, діяв згідно із довіреністю від 12 листопада 2004 року, виданою начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, який, у свою чергу, – на підставі довіреності Міністра оборони України від  4 жовтня 2004 року.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що зазначене майно належало на праві власності державі, перебувало в повному господарському віданні ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» і могло бути відчужене лише за наявності дозволу Міністерства оборони України. Дозволу Міністерства оборони України на реалізацію нежилого приміщення начальник ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» не мав, оскільки довіреність не може вважатися дозволом на відчуження нерухомого майна, крім того, довіреність Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року була в порядку окремого доручення Міністра оборони визнана недійсною 12 лютого 2005 року.

З огляду на зазначене, прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 14 грудня 2005 року.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 жовтня  2014 року позов задоволено, постановлено визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - кафе, загальною площею 397,4 кв. м., по АДРЕСА_1, укладений 14 грудня 2005 року між ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» та ОСОБА_1.

В апеляційному та касаційному порядку справа розглядалася неодноразово.

Останньою ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 3 березня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року відхилено касаційну скаргу ОСОБА_2, залишено без змін рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 жовтня  2014 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 3 березня 2016 року.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, статей 92, 241, 257 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Шекшеєвої В.С. та представника концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_4 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлені наступні обставини.

Згідно з довіреністю Міністра оборони України НОМЕР_1 від                        4 жовтня 2004 року повноваженнями надавати від імені міністерства дозволи на розпорядження майном, закріпленим за підприємствами, що належать до сфери управління міністерства, був наділений начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5.

ОСОБА_5, діючи на підставі цієї довіреності, 12 листопада 2004 року видав начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_6 дозвіл на проведення відчуження нежилого приміщення – магазину НОМЕР_2, площею 117,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Довіреність від 4 жовтня 2004 року, видана ОСОБА_5, була скасована окремим дорученням Міністра оборони України 12 лютого                     2005 року.

Також установлено, що ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» переобладнало приміщення магазину НОМЕР_2 за вказаною адресою в приміщення кафе, площею 397,4 кв.м., яке було зареєстроване на праві власності за державою та на праві господарського відання належало ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (правонаступник – Концерн «Військторгсервіс»).

27 липня 2005 року начальник ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_6 дозволив відчуження приміщення кафе площею 397,4 кв.м., посилаючись на дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 від 12 листопада               2004 року.

30 вересня 2005 року на Рівненській Міжрегіональній товарно-майновій біржі «Прайс» відбулися відкриті торги з продажу приміщення. Переможцем торгів став ОСОБА_1, запропонувавши найбільшу з-поміж учасників аукціону ціну за об’єкт, а саме 514 тис. грн.

Відповідний договір купівлі-продажу нерухомого майна було укладено 14 грудня 2005 року між продавцем, ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування», та ОСОБА_1.  Від імені продавця договір уклала і підписала ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від 5 жовтня 2005 року, виданої їй ОСОБА_6, начальником ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував приписи статей 203, 216 та 238 ЦК України, й виходив із того, що оспорюваний правочин, - договір купівлі-продажу від 14 грудня 2005 року, є недійсним, оскільки він був укладений без дозволу Міністерства оборони України, а ОСОБА_6 як начальник ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» не мав повноважень на відчуження нерухомого майна – приміщення кафе площею 397,4 кв.м. без дозволу міністерства; відповідно й ОСОБА_3, яка діяла згідно з виданою ОСОБА_6 довіреністю від 5 жовтня           2005 року, на час укладення оспорюваного договору не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Разом із тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року (справа № 6-42893св14) суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи за позовом про визнання недійсним рішення про відчуження майна, визнання довіреності та договору купівлі-продажу недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, дійшов висновку про те, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов’язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи, не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов’язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

За результатами розгляду справи (№ 6-10533св15) за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та витребування майна з чужого незаконного володіння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу від 16 вересня 2015 року.

Суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 92, частини першої статті 241 ЦК України та дійшов висновку про те, що суди, при вирішенні питання про визнання договору купівлі-продажу  нерухомого майна недійсним з підстав виходу представника товариства за межі наданих йому повноважень, мають звертати увагу на вимоги частини першої статті 241 ЦК України, за якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Крім того, при розгляді подібних справ слід ураховувати вимоги закону, викладені у частині третій статті 92 ЦК України, згідно з якою, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Крім того, з наданих ОСОБА_2 для порівняння ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від            9 квітня 2015 року (справа № 6-6085св15), від 11 листопада 2015 року (справа № 6-9470ск15) та від 20 квітня 2016 року (№464/12915/13-ц) вбачається, що суд касаційної інстанції неодноразово розглядав справи за позовами прокурорів у інтересах держави (державний орган – Міністерство оборони України) до Концерну «Військторгсервіс», фізичних осіб про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна. Зазначені справи подібні до справи, рішення в якій переглядаються, не тільки за характером спірних правовідносин, але й за доводами прокурорів та встановленими судами обставинами.

За результатами розгляду справ № 6-6085св15 та № 6-9470ск15 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовів прокурорів, зазначивши про те, що відсутні підстави для визнання договорів недійсними. Та обставина, що Міністр оборони України через певний час скасував довіреність на ім’я начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, не може свідчити про незаконність самого дозволу на відчуження майна, який був наданий у період дії довіреності (висновок в ухвалі від 9 квітня 2015 року). При укладенні договору купівлі-продажу та його посвідченні в нотаріальному порядку повноваження продавця були перевірені нотаріусом, а тому відповідач не знав і не міг знати про те, що представник продавця, який підписав договір, не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для відчуження майна (висновок в ухвалі від 11 листопада 2015 року).

За результатами розгляду справи №464/12915/13-ц Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних прав скасував рішення апеляційного суду про задоволення позову прокурора та направив справу на новий розгляд, зазначивши в ухвалі від 20 квітня 2016 року, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що згодою (дозволом) Міністерства оборони України, як власника  майна, на його відчуження є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України від 4 жовтня 2004 року № 220/2071, наданий начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування», оскільки будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було, а чинне законодавство не передбачає таких наслідків відкликання довіреності у майбутньому як втрату чинності виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування дозволу, а також інших правочинів, вчинених представником.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей  92, 241 ЦК України в поєднанні зі статтями 203, 215 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Крім того, згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За правилами статей 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення.

Разом із тим, згідно з частинами першою та другою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

З огляду на вищенаведене, мають різну правову природу та не можуть бути ототожнені довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі статтею 136 ГК України.

Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності передньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Також згідно з частиною першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому, закон зобов’язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Частиною третьою статті 249 ЦК України передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

За таких обставин та з огляду на приписи статей 92, 237-239, 241, 249 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстав порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, та сам по собі факт скасування довіреності представнику, який в період її чинності представник здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Суд у справі, рішення в якій переглядаються, установив, що продавцем нежилого приміщення – кафе за адресою: АДРЕСА_1 була юридична особа – ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування», покупцем – ОСОБА_1. Начальником підприємства на той час був ОСОБА_6 Від імені ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» договір від 14 грудня 2005 року укладала і підписувала представник підприємства ОСОБА_3 на підставі довіреності, виданої їй ОСОБА_6.

Обґрунтовуючи висновок про задоволення позову прокурора, суд зазначив те, що ОСОБА_6 як керівник ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» не мав повноважень на відчуження майна – предмету оспорюваного договору купівлі-продажу.

Однак суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково не застосував вищенаведені норми статті 92 ЦК України, в результаті чого не перевірив і не встановив обставин, від яких залежить правильне застосування норм матеріального права і вирішення спору, а саме: чи знав ОСОБА_1 про відсутність у начальника ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_6 та у представника підприємства ОСОБА_3 необхідного обсягу повноважень, чи ОСОБА_1 повинен був, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це, а отже чи мало юридичну силу обмеження повноважень ОСОБА_6 для третьої особи, ОСОБА_1, який придбав нежиле приміщення у продавця – юридичної особи.

Суд також установив, що 12 листопада 2004 року начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 видав начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_6 дозвіл на проведення відчуження нежилого приміщення – магазину НОМЕР_2, площею 117,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Такий дозвіл ОСОБА_5 видав у той період, коли діяла довіреність Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року, видана йому як начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, що передбачала його право видавати від імені міністерства дозволи на відчуження майна. Довіреність була скасована Міністром оборони України лише 12 лютого 2005 року.

Суд дійшов висновку, що ОСОБА_6 не мав дозволу Міністерства оборони України на відчуження зазначеного нежилого приміщення (після переобладнання – кафе, площею 397,4 кв.м.), однак належним чином не оцінив установлені обставини й фактично не визначився з правовою природою дозволу від 12 листопада 2004 року, строком його дії та правовими наслідками цього дозволу для суб’єкта, якому він був наданий – ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Суд не перевірив і не встановив чи вплинуло скасування Міністром оборони України довіреності від 4 жовтня 2004 року на юридичну силу дозволів на відчуження майна, які надавалися уповноваженою міністром особою в період чинності цієї довіреності; чи повідомив Міністр оборони України про скасування цієї довіреності всіх відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими ним була видана довіреність на ім’я начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, зокрема, начальника ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_6, чи порушувало Міністерство оборони України питання про скасування відповідних дозволів та/або про заборону відчуження (після скасування довіреності) того майна, відчужувати яке раніше від імені міністерства дозволив начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5, а також чи вживало Міністерство оборони України згідно зі статтею 136 ГК України заходів із контролю за використанням та збереженням належного державі майна протягом тривалого часу з огляду на те, що продаж майна відбувся у грудні 2005 року, а прокурором позов у інтересах Міністерства оборони України пред’явлений до суду в квітні 2014 року.

Крім того, в справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що дозвіл від 12 листопада 2004 року, виданий начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, стосувався відчуження магазину НОМЕР_2 площею 117,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Разом із тим, згідно оспорюваного договору від 14 грудня 2005 року ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» продало ОСОБА_1 приміщення кафе за цією адресою значно більшої площі - 397,4 кв.м.

Таким чином, вказані обставини підлягають додатковій оцінці в комплексі із обставинами, що підлягають установленню для правильного застосування норми статті 92 ЦК України.

За таких обставин, у справі, рішення в якій переглядаються, суд неправильно застосував норми матеріального права, але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідних норм і вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 жовтня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                        Я.М. Романюк

Судді:                                                                                   В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко

Правова позиція

у справі №6-2363цс16

 

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Крім того, згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За правилами статей 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення.

Разом із тим, згідно з частинами першою та другою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

З огляду на вищенаведене, мають різну правову природу та не можуть бути ототожнені довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі статтею 136 ГК України.

Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності передньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Також згідно з частиною першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому, закон зобов’язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Частиною третьою статті 249 ЦК України передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

 

 

Суддя

Верховного Суду України                                                        Я.М. Романюк