Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 18 січня 2017 року (справа №  6-2552цс16) дійшов до висновку про те, що Особі, якій відомо про накладення арешту судом на спірне майно, заборонено цим майном розпоряджатись (в тому числі відчужувати) навіть якщо запис про арешт відсутній у відповідному державному реєстрі.

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо:

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

18 січня 2017 року                                                                            м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Берднік І.С.,

Ємця А.А.,

Романюка Я.М.,

 

Гуменюка В.І.,

Жайворонок Т.Є.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року,

в с т а н о в и л и:

У січні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції (далі – державна реєстраційна служба Полтавського МУЮ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м. Полтави про стягнення коштів за договором позики з ОСОБА_3. З метою забезпечення позову 20 травня 2014 року суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника ОСОБА_3 – квартиру за АДРЕСА_1 та квартиру за АДРЕСА_2.

Рішенням Октярського районного суду м. Полтави від 24 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на її користь борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп.

Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв його тесть ОСОБА_5, 16 липня 2014 року уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1 з ОСОБА_4, яка є донькою останнього та сестрою дружини ОСОБА_3.

Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнути цивільно-правової відповідальності, цей договір порушує публічний порядок, - позивачка просила на підставі статей 203, 215-216, 228 ЦК України визнати його недійсним.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1, укладений 16 липня 2014 року між ОСОБА_5, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 16 липня 2014 року за НОМЕР_1. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5 січня 2009 року Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 28 березня 2006 року ОСОБА_3 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за АДРЕСА_1.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 20 травня 2014 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно ОСОБА_3, в тому числі на квартиру за АДРЕСА_1.

Рішенням цього ж суду від 24 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто на її користь із ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп.

16 липня 2014 року між ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. При цьому суди встановили, що ОСОБА_5 є тестем ОСОБА_3, а ОСОБА_4 –  сестрою дружини ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_5.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було.

Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно.

Разом з тим в інших справах, постанова Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені.

Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких своїх висновків не навів.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі і рішення суду першої інстанції.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1,2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

Судді

Н.П. Лященко

 

 

 

 

І.С. Берднік

 

Т.Є. Жайворонок

 

 

В.І. Гуменюк

 

Я.М. Романюк

 

А.А. Ємець

 

В.М. Сімоненко

 

Правова позиція ВСУ у справі № 6-2552цс16:

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.