Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 18 січня 2017 року (справа №  6-2723цс16) дійшов до висновку про те, що положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно:

 

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

18 січня 2017 року

 

м. Київ

 

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

суддів:

 

Гуменюка В.І.,

Берднік І.С.,

Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є.,

 

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме  майно, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л и :

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк» (далі – ПАТ «Регіон-банк»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року він придбав у ОСОБА_2 нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, та сплатив 217 тис. грн. Указані нежитлові приміщення належали ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2008 року, яке в подальшому скасовано.

Посилаючись на те, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, скасовано, у зв’язку з чим у останньої не виникло право власності на нього, крім того спірні приміщення не набули статусу нежитлових у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку.

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ПАТ «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивачка за зустрічним позовом зазначила, що вона згодна з позовом ОСОБА_1 в частині недійсності договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. Проте, вона вважає, що договір іпотеки від 21 березня 2008 року, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) та підлягає визнанню недійсним, а самі приміщення – витребуванню з володіння їх теперішнього власника – ПАТ «Регіон-банк». При цьому, заперечувала проти стягнення з неї на користь ОСОБА_1 вартості спірного нерухомого майна в розмірі 217 тис. грн.

Київський районний суд м. Харкова рішенням від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 217 тис. грн., визнав недійсними укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» договір іпотеки від 21 березня 2008 року та договори про внесення змін до нього від 19 травня 2008 року НОМЕР_9, 17 червня 2008 року НОМЕР_10, 18 липня 2008 року НОМЕР_11, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_12, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_13, 20 березня 2009 року НОМЕР_14, 27 травня 2009 року НОМЕР_15, 24 червня 2009 року НОМЕР_16, а також додатковий договір про внесення змін від 22 квітня 2009 року НОМЕР_17, скасував державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за АДРЕСА_1, поновив державну реєстрацію права власності на квартиру НОМЕР_18, розташовану за тією ж адресою, за ОСОБА_2, витребував з володіння ПАТ «Регіон-банк» на користь ОСОБА_2 приміщення квартири за вказаною адресою, які як нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 (літ. «А-4») були предметом договору іпотеки від 21 березня 2008 pоку та договорів про внесення змін до нього, укладених між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», шляхом передачі приміщень у натурі.

Апеляційний суд Харківської області 12 квітня 2016 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року скасував, рішення Київського районного суду    м. Харкова від 3 лютого 2016 року залишив у силі.

У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Регіон-банк» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 388 та 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Регіон-банк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 1994 року ОСОБА_2 належала на праві власності квартира НОМЕР_18 у будинку АДРЕСА_1.

Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 18 лютого  2008 року, яке набрало законної сили, визнав за ОСОБА_2 право власності на реконструйовані нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1.

6 березня 2008 pоку між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за вказаною адресою, за 217 тис. грн.

21 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку вказані нежитлові приміщення в рахунок виконання зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 року.

У подальшому між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено дев’ять договорів про внесення змін до вказаного договору іпотеки.

Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 pоку на підставі договору іпотеки від 21 березня 2008 року та договорів про внесення змін до нього згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Харківське МБТІ») проведено державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), розташованих за АДРЕСА_1.

17 листопада 2011 pоку Харківська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 18 лютого 2008 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року заочне рішення цього ж суду від 18 лютого 2008 року скасовано.

26 грудня 2011 року Київський районний суд м. Харкова ухвалив нове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2015 року, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на реконструйовані нежитлові приміщення.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 6 березня  2008 року було нерухоме майно, яке не належало продавцю на праві власності, тому такий договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним. Оскільки згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому сплачені  ОСОБА_1 грошові кошти за недійсним договором підлягають поверненню йому. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції й про те, що договір іпотеки та договори про внесення змін до нього є недійсними на підставі статті 216 та частини першої статті 658 ЦК України, а нерухоме майно, що було предметом таких договорів, підлягає витребуванню з володіння ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ПАТ «Регіон-банк» надав постанови Вищого господарського суду України від 11 травня та 16 серпня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року, 17 лютого, 2 березня 2016 року.

У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд установив, що майно вибуло з володіння власника за його ж волею, а саме шляхом прийняття міською радою на пленарному засіданні відповідного рішення та продажу цього майна, але з порушенням порядку його відчуження.

В іншій наданій для порівняння постанові цього ж суду від 16 серпня   2016 року зазначено, що відповідач набув спірне майно як вільне від обтяження. Крім того, майно вибуло з володіння власника на підставі договорів купівлі-продажу, а не рішення суду, ухваленого щодо спірного майна.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, позовні вимоги про витребування майна не заявлялися.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року та 24 вересня 2014 року (справи № 6-88цс13, 6-122цс14)позовні вимоги про витребування майна також не заявлялися.

Постановою Верховного Суду України від 2 березня 2016 року (справа   № 6-3090цс15) відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, адже наведені заявником судові рішення не можна вважати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15) викладено правовий висновок, про те, що одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

Вирішуючи питання про правильне застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року вимогам закону не відповідає, адже вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані за вказаним договором.

Крім того, спірний договір іпотеки від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», а також договори про внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ «Регіон-банк» зобов’язаний повернути спірне приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України.

Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України.

Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді:                  І.С. Берднік Н.П. Лященко

А.А. Ємець                   Я.М. Романюк

Т.Є. Жайворонок                   В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі за № 6-2723цс16

Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

 

 

Суддя

Верховного Суду України                                  В.І. Гуменюк