Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 22 лютого 2017 року (справа №  6-2725цс16) дійшов до висновку про те, що сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу.

Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України):

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

22 лютого 2017 року

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 25 липня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 22 200 доларів США на строк до 25 липня 2017 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених договором. На забезпечення виконання умов кредитного договору з ОСОБА_2 було укладено договір поруки.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не виконував своїх зобов’язань належним чином, не сплачував своєчасно щомісячних платежів, у зв’язку із чим станом на 22 січня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 16 679 доларів США 52 центи, що еквівалентно 262 869 грн 24 коп., позивач просив суд стягнути з відповідачів солідарно вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 30 червня 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 679 доларів США 52 центи, що еквівалентно 262 869 грн 24 коп, з яких: заборгованість за кредитом – 10 545 доларів США 37 центів, заборгованість за відсотками за користування кредитом – 3 786 доларів США 50 центів, заборгованість зі сплати комісії – 763 долари США 73 центи, пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань – 774 долари США 55 центів, штраф (фіксована частина) – 15 доларів США 86 центів, штраф (процентна складова) – 793 долари США 51 цент.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року відмовлено у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_3 на вищезазначене рішення на підставі пункту 2 частини першої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування постановлених у справі рішень судів з передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_3 посилається постанову Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Відмовляючи у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_3, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржуваними рішеннями суд не вирішував питання про права, свободи чи обов’язки заявниці.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_3, міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів громадянина.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити судові рішення.

Отже, існує неоднакове застосування статті 129 Конституції України та статті 324 ЦПК України.

Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

У статті 129 Конституції України (тут і далі – в редакції, чинній на час прийняття рішення судом) закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

У своїй заяві ОСОБА_3 зазначає, що 25 липня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного з ОСОБА_1, з нею було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України).

Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у ОСОБА_1 права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України.

З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.