Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 13 березня 2017 року (справа №  6-80цс17) дійшов до висновку про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли саме особа, а не її представник, у тому числі і прокурор, довідалася про порушення свого права.

Верховним Судом висловлено позицію про те, що незважаючи на те, що органу прокуратури, який є позивачем та представником держави в особі органу місцевого самоврядування про порушення законодавства стало відомо під час проведення відповідної перевірки в порядку так званого "загального нагляду" вже після спливу позовної давності суду першої інстанції слід було з'ясувати з якого часу орган місцевого самоврядування дізнався про порушення права та звернути увагу на наявність доказів (скріплення печаткою сільської ради та реєстрації нею державних актів) про те, що останній було відомо про порушення права.

Отже із наведеного випливає те, що орган прокуратури в даному випадку є лише представником держави. Водночас перебіг позовної давності починається з моменту коли про порушення права стало відомо саме особі, права якої порушено, а не її представнику:

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

13 березня 2017 року

 

м. Київ


Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Романюка Я.М.,

суддів:

Берднік І.С.,

Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області, про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року,

в с т а н о в и л и :

У лютому 2014 року прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства було встановлено, що на підставі рішень Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня , 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної  власності на землю.

Прокурор зазначав, що підставою для видачі державних актів на право приватної власності на землю є проект відведення земельної ділянки та рішення відповідної ради, однак згідно з інформацією архівного відділу Макарівської районної державної адміністрації Київської області (далі – Макарівська РДА) від 5 лютого 2014 року за НОМЕР_3 серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2.

Згідно з інформацією управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року за НОМЕР_4 документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянко відбувалося без розробки документації із землеустрою.

Таким чином, прокурор вважав, що державні акти на право власності на землю видані вказаним особам безпідставно та з порушенням вимог статей 91722 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому підлягають визнанню недійсними.

Прокурор також встановив, що на підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому були видані державні акти на право власності на земельну ділянку загальною площею S_1.

Оскільки незаконним оформленням права власності на спірні земельні ділянки порушено інтереси держави у сфері забезпечення законності при відведенні земельних ділянок органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також безпосереднє право органу місцевого самоврядування розпоряджатися земельними ділянками, то прокурор Макарівського району просив для відновлення становища, яке існувало раніше, указані вище договори купівлі-продажу визнати недійсними з підстав, передбачених статтями 203215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави відповідно до вимог статей 321, 387, 388, 396 цього Кодексу.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 25 листопада 2014 року позов задоволено частково, визнано недійсними державні акти на право власності на землю, видані відповідачам ОСОБА_1,  ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2011 року, та витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 зазначені спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256257261267, 388 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С. на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди встановили, що на підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю.

На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1: ОСОБА_1 12 вересня 2001 року одержала державний акт на прав приватної власності на землю площею S_2, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_3, та для ведення особистого селянського господарства S_4, на території Копилівської сільської ради;

20 листопада 2001 року ОСОБА_4 одержала державний акт на право приватної власності на землю площею S_5, з них для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_6, та для ведення особистого селянського господарства S_7, на території Копилівської сільської ради;

20 листопада 2001 року ОСОБА_5 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_8, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_9, та для ведення особистого селянського господарства S_10, на території Копилівської сільської ради.

На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 2 червня 2001 року НОМЕР_2: ОСОБА_6 12 вересня 2001 року одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_11, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_12, та для ведення особистого селянського господарства S_13, на території Копилівської сільської ради;

12 вересня 2001 року ОСОБА_2 одержала державний акт на землю площею S_14, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_15, та для ведення особистого селянського господарства S_16, на території Копилівської сільської ради;

26 листопада 2001 року ОСОБА_3 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_17, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_18, та для ведення особистого селянського господарства S_19, на території Копилівської сільської ради.

Установлено, що згідно з інформацією архівного відділу Макарівської РДА від 5 лютого 2014 року серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2.

Відповідно до інформації Управління Держземагентства в Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянок відбувалося без розробки документації із землеустрою.

На підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому 27 грудня 2006 року видані державні акти на право власності на вказані земельні ділянки : серії ЯГ НОМЕР_11 на земельну ділянку площею S_20, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_12, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_13; серії ЯГ НОМЕР_14 від 27 грудня 2006 року на земельну ділянку площею S_21, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_15, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16; серії ЯГ НОМЕР_17 на земельну ділянку площею S_22 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_18, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_19; серії ЯГ НОМЕР_20 на земельну ділянку площею S_23 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_21, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки, які були надані відповідно до неіснуючих рішень від 11 травня 2001 року за НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року за НОМЕР_2, вибули з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства, тому наявні усі правові підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави. Окрім того, виходячи з приписів Закону України № 4176 від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на день звернення прокуратури Макарівського району до суду строк позовної давності не сплив, оскільки протягом трьох років з дня набрання чинності зазначеного Закону особа має право звернутися до суду з позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не взяв до уваги доводів позивача про те, що про порушення земельного законодавства органам прокуратури стало відомо в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства, оскільки суд першої інстанції не повно встановив фактичні обставини справи, не з’ясував, з якого часу Копилівській сільській раді Макарівського району Київської області стало відомо про порушене право; не звернув уваги, що висновки перевірки, проведеної прокуратурою, на підставі яких заявлено позов, у матеріалах справи відсутні. Окрім того, згідно з державними актами на право приватної власності на земельні ділянки перші власники, відповідачі у справі, отримали їх у вересні та листопаді 2001 року, зареєстровані в Книзі записів за підписом голови Копилівської сільської ради ОСОБА_9 та відповідно скріплені печаткою цієї ж ради, а тому обґрунтованим є висновок про виникнення права прокурора на пред’явлення позову у вересні 2001 року, коли Копилівській сільській раді, в інтересах якої заявлено позов, стало відомо про відчуження спірних земельних ділянок, отже, строк позовної давності за цими вимогами сплив у вересні 2004 року.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду. Даних про те, що спірне питання узгоджувалося або обговорювалося з указаними особами не надано та відсутні докази про направлення їм копій рішень органів місцевого самоврядування. Відсутні докази узгодження питання виділення земельних ділянок з державним підприємством;

- від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції встановлено обізнаність позивача про порушення свого права у грудні 2014 року, коли отримав кореспонденцію про розгляд апеляційної скарги у справі про позбавлення його права користування спірною квартирою та виселення. Доводи про те, що інформацію про власника квартири і підстави її придбання з моменту повноліття позивач мав можливість отримати при наявності бажання, не оспорюються позивачем, однак у цьому в нього не було потреби, потреба виникла у зв’язку зі зверненням його матері до суду про позбавлення його прав на спірну квартиру, саме тоді він і дізнався про порушення його прав;

- від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_10 відбулася з порушенням встановленого законом порядку вилучення земель лісового фонду і зміною її цільового призначення, без згоди на її вилучення землекористувача земельної ділянки ДП «Миколаївське лісове господарство», а тому вона не мала права відчужувати її ОСОБА_11 Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду, тому доводи щодо пропуску строку позовної давності є безпідставними;

- від 20 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки при прийнятті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, апеляційний суд правильно зазначив, що позивач дотримався строку позовної давності, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спірної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, проведення відповідної прокурорської перевірки відбувалося в травні 2014 року, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у червні 2015 року;

- від 12 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційних скарг щодо застосування строків позовної давності, з огляду на те, що порушення вимог закону надання земельної ділянки ОСОБА_12 позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів, яку порушено слідчим Дергачівського РО ГУ МВС України у Харківській області 17 листопада 2011 року та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року про встановлення підробки підпису ОСОБА_13 щодо погодження меж суміжних земельних ділянок.

У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, встановивши, що позивач не лише прокурор, а і Кабінет Міністрів України, Київська обласна державна адміністрація, Головне управління Держкомзему України, які дізнались про своє порушене право 23 травня 2012 року, суд дійшов висновку, що строк позовної давності не було пропущено.

У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на момент прийняття рішення та ознайомлення з його змістом прокурору не могло стати відомо про створення ОКЖК «Харчомашовець» з грубим порушенням чинного на той час законодавства, що в свою чергу спричинило порушення прав на землю громади міста Києва. Оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність створення ОКЖК «Харчомашовець» в момент ухвалення спірного рішення та ознайомлення з його змістом, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення ОКЖК «Харчомашовець» з порушенням положень чинного законодавства.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року суд виходив з того, що відмова касаційного суду в задоволенні позовних вимог прокурора у зв’язку з пропуском строку позовної давності є безпідставною, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не може бути підставою для висновку про пропуск строку позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року суд виходив з того, що територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об’єкта нерухомості делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. При цьому суд правомірно виходив з того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України не застосовується.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року суд виходив з того, що у постанові від 16 жовтня 2014 року Вищий господарський суд України визнав укладені між сторонами договори дарування і купівлі-продажу удаваними правочинами і визнав їх недійсними. Водночас суд установив факт, що Одеська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, та скасував пункт 13 її рішення від 14 квітня 2010 року. Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста Одеси поза її волею, обґрунтованим є висновок про те, що пред’явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК Українивідповідає вимогам закону.

За таких обставин, порівняння наданих заявником судових рішень, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог, із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, тому вважати заяву обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355частиною першою статті 360-2пунктом 2 частини першої статті 360-3частиною першою статті 360-5 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Підписи суддів: