Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

 

Верховний Суд України 22 березня 2017 року (справа №  6-3063цс16) дійшов до висновку про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції:

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

22 березня 2017 року

 

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

 

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

 

Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на неї. Позивач посилався на те, що 7 грудня 2005 року між ним та відповідачами було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею S, призначеній для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку і господарських споруд. Однак на момент відчуження житлового будинку у відповідачів правовстановлюючих документів на зазначену земельну ділянку не було.

1 листопада 2011 року на ім’я ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії НОМЕР_1.

Позивач, зазначаючи, що має на меті відчужувати житловий будинок, але у зв’язку з неможливістю оформити земельну ділянку чи взяти її в оренду, позбавлений права розпоряджатись своєю власністю, просив визнати наведений вище державний акт недійсним та визнати за ним право власності на спірну земельну ділянку, бо відповідно до положень статті 120 і 125 Земельного кодексу України у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об’єкти.

Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 22 січня 2016 року позов задовольнив: визнав недійним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею S, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована в АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1, виданий та зареєстрований 1 листопада 2011 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_3 на ім’я ОСОБА_3; визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею S, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована в АДРЕСА_1; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Київської області 22 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін.

У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України);

невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права.

На підтвердження вказаних підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10, 17 та 24 грудня 2014 року, 27 січня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 4 лютого, 18 березня та 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 7 грудня 2005 року між сторонами був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_4, реєстровий НОМЕР_4, на підставі якого позивач набув цей будинок у власність. Відповідачам як продавцям будинку останній належав на праві власності на підставі свідотцв про право власності на спадщину за законом від 29 листопада 2005 року.

Відповідно до вказаних свідоцтв відповідачі також успадкували і земельну ділянку під цим будинком площею S.

Державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий 1 листопада 2011 року на ім’я відповідачки ОСОБА_3, кадастровий номер НОМЕР_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності (користуванні) іншої особи, переходить право власності (користування) або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин положень статті 267 ЦК України.

В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  10, 17 та 24 грудня 2014 року, 27 січня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року суди, застосовуючи положення статті 267 ЦК України, зробили висновок, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статті 267 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим судом касаційної інстанції та Верховним Судом України в наданих для порівняння судових рішеннях.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.

Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачено випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні.

Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо наявності заяви відповідача про застосовування позовної давності не підтверджені будь-якими доказами.

Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Таким чином, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначене та не врахував, що згідно з положеннями частини третьої статті 267 ЦК України за відсутності заяви сторони у спорі про застосування позовної давності правові підстави для її застосування відсутні.

Оскільки лише суд першої інстанції може розглянути та вирішити по суті заяву про застосування позовної давності, то відповідно до статті 3604 ЦПК України заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій – скасуванню, а справа – переданню на розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                  В.І. Гуменюк

Судді:                                             Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Правова позиція у справі № 6-3063цс16

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

 

Суддя

Верховного Суду України                                      В.І. Гуменюк