Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 05 липня 2017 року (справа №  6-3116цс16) дійшов до висновку про те, що позовна давність розповсюджується на вимогу про стягнення предмету іпотеки також при наявності рішення суду про стягнення суми боргу за кредитом.

 

при достроковому поверненні коштів змінився строк користування кредитом, який був визначений графіком та договором, тому з моменту настання строку на дострокове повернення коштів, у кредитора виникає право звернутись до суду як з вимогою про стягнення боргу так і з вимогою про звернення стягнення на заставне  (іпотечне) майно, якщо заставодавець (іпотекодавець) не є позичальником:

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

5 липня 2017 року                             м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Гуменюка В.І.,

 

суддів

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

 

 

Сімоненко В.М.,

за участю заявника ОСОБА_1 та його представника Ляхова І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 листопада 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення належного виконання кредитних зобов’язань ОСОБА_3. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 18 березня 2011 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_1.

У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов’язань Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від
4 квітня 2013 року, стягнув з неї на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором.

Посилаючись на зазначені обставини, а також на невиконання ОСОБА_3 рішення суду, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 23 жовтня 2015 року 6 млн 178 тис. 956 грн 50 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки.

Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 19 січня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив.

Апеляційний суд Київської області 21 квітня 2016 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 млн 657 тис. 615 грн 70 коп. за кредитним договором, укладеним 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3, звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 загальною площею S_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» шляхом проведення прилюдних торгів, установивши початкову ціну предмета іпотеки у розмірі 5 млн 183 тис. 688 грн.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишила без змін.

27 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статей 256, 257 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року, 3 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 9 листопада 2016 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 1 млн 200 тис. грн, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 20 листопада 2022 року (т.1, а.с. 8–12).

З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 1999 року (т.1, а.с. 13–16).

18 березня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1 статті 3) ПАТ «ОТП Банк» продало (відступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, поручителем якої є ОСОБА_1, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 31–38).

Того ж дня року між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель, у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення, включно з правом звернути стягнення на заставлене майно (т.1, а.с. 39–41).

Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 квітня 2013 року, стягнув з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат (т.1, а.с. 18–27).

У справі, яка є предметом перегляду, cуд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з підстави пропуску строку позовної давності, перебіг якого, на думку суду, розпочався в грудні 2009 року, коли боржник востаннє вніс черговий платіж на погашення кредиту.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що позивач пред’явив позов у межах позовної давності відповідно до положень статей 257, 261 ЦК України, оскільки рішення суду, якими стягнуто заборгованість з ОСОБА_3, набрали чинності 4 квітня 2013 року, а позов про звернення стягнення подано до суду 12 листопада 2015 року.

Надану для порівняння постанову Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року № 6-2251цс16 прийнято в справі про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Таким чином, у справі, за результатами якої прийнято зазначену постанову, та в справі, рішення в якій просить переглянути заявник, наявні різні предмети й підстави позову, зміст позовних вимог та встановлено різні фактичні обставини.

У постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14 зазначено, що в разі за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинне здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань.

Підстави для висновку про те, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

Крім того, не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права надана для порівняння ухвала від 2 квітня 2014 року, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду й передав справу на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ухвалою від 3 червня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судів про те, що, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки 17 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності, оскільки мав можливість звернутися до іпотекодавця протягом трьох років після отримання боржником 20 серпня 2009 року досудової вимоги про повне погашення заборгованості за кредитним договором, отримання якої підтверджується рішенням місцевого суду про стягнення заборгованості від 5 липня 2012 року, яке набрало законної сили.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ОСОБА_1 подав заяву про застосування позовної давності (т.1, а.с. 67).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим  Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

У пункті 2.1 договору іпотеки сторони узгодили, що іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його платіжних зобов’язань за кредитним договором у розмірі, валюті, порядку та у строк, які встановлені в кредитному договорі з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну дії.

Умовами укладеного кредитного договору передбачено дату остаточного повернення кредиту – 20 листопада 2011 року.

Разом з тим, сторони узгодили право банку вимагати дострокового виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній банком частині (пункт 1.9).

При цьому сторони передбачили, що зобов’язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов’язань настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути виконане позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання відповідної вимоги (пункт 1.9.1).

У судових рішеннях щодо стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором суди встановили, що вимога банку про дострокове повернення кредиту направлена відповідачам 8 жовтня
2010 року.

У цій вимозі ПАТ «ОТП Банк», посилаючись на пункт 1.9 кредитного договору, вимагало достроково, через 30 днів з моменту одержання повідомлення, виконати всі боргові зобов’язання в повному обсязі.

Пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов’язання.

Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв’язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі.

При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання.

У справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред’явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі).

З наведених підстав ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, зокрема дату отримання позичальником вимоги про дострокове повернення кредиту, а також дату невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, тобто початок перебігу позовної давності, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.

Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від
21 квітня 2016 року та рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                             В.І. Гуменюк

Судді:                                                        Н.П. Лященко                        Л.І. Охрімчук                       В.М. Сімоненко