Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 10 липня 2017 року (справа №  6-1002цс17) дійшов до висновку про те, що передача квартири в іпотеку батьками без дозволу органу опіки та піклування автоматично не веде до визнання її недійсною; суду слід встановити чи відбулося порушення прав та інтересів дитини внаслідок такого договору.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування:

 

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

10 липня 2017 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

Романюка Я.М.,

Сімоненко В.М.,

 

 


розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», треті особи: ОСОБА_2, орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі – ПАТ «Брокбізнесбанк») про визнання договору іпотеки недійсним.

Позивачка зазначала, що між її дочкою ОСОБА_2 та ПАТ «Брокбізнесбанк» укладено кредитний договір, на забезпечення виконання зобов’язань за яким між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку банку було передано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що про наявність зазначеного договору іпотеки позивачці стало відомо у 2015 році, коли банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також що укладенням цього договору іпотеки порушено права її неповнолітнього онука ОСОБА_3, який від часу народження постійно проживав у спірній квартирі, та що договір іпотеки укладено без згоди органу опіки та піклування, позивачка просила визнати його недійсним.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 16 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним зазначений договір іпотеки.

Апеляційний суд м. Києва 20 жовтня 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня  2016 року.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (тут і далі – у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

На обґрунтування заяви уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» надала копії постанов Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого, 22 червня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 – матері неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі договору дарування від 16 грудня 2004 року.

23 квітня 2008 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 100 тис. доларів США.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 8 травня 2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передала банку в іпотеку зазначену квартиру.

Згідно з пунктом 2.5 указаного договору іпотеки іпотекодавець гарантує, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача вказаної квартири в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб.

За пунктом 5.3.12 цього договору іпотекодавець зобов’язаний не здійснювати реєстрацію інших осіб, у тому числі неповнолітніх та малолітніх осіб за місцем знаходження предмета іпотеки без попереднього дозволу іпотекодержателя.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_3 мав право користування спірним житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору іпотеки; Печерська районна в м. Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування не давала згоду ОСОБА_2 на укладення цього договору, яким порушено законні права дитини, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що малолітня дитина не мала права власності на спірну квартиру; набула права користування та володіння нею як член сім’ї власника; на час укладення оспорюваного договору іпотеки не була зареєстрована в цій квартирі; іпотекодавець ОСОБА_2 приховала той факт, що на час укладення договору іпотеки право користування квартирою мала неповнолітня дитина, крім того, укладення договору іпотеки не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої дитини на користування цим житлом. Тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним.

Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

- норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», які передбачають необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення внаслідок його укладення майнових прав дитини (постанови від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого 2016 року);

- вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування (постанова від 22 червня 2016 року).

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право неповнолітнього на житло, порушене.

Разом з тим суд апеляційної інстанції виходив з того, що іпотекодавець ОСОБА_2, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача спірної квартири в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; при цьому, установивши, що іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання указаного договору іпотеки недійсним.

Отже, рішення суду апеляційної інстанції, яке помилково скасував суд касаційної інстанції, ухвалено відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 12 вересня 2012 року, 20 січня,            10 лютого, 22 червня 2016 року.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів

 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1002цс17:

За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

Суддя Верховного Суду України                                                    Л.І. Охрімчук