Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд України 16 серпня 2017 року (справа №  6-2667цс16) дійшов до висновку про те, що ро застосування строку позовної давності як про підставу для відмови у позові можна заявляти усно в порядку, передбаченому ст. 267 ЦК України.

Отже, тепер заява про сплив строку позовної давності може бути подана суду до винесення ним рішення у справі трьома способами: усно під аудіозапис, письмово – окремим клопотанням та традиційним способом теж письмово у відзиві чи запереченнях:

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року

 

м. Київ


Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Сімоненко В.М.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

 

Романюка Я.М.,

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 13 липня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни.

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором.   У задоволенні зустрічного  позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

У листопаді 2016 року від  ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування  судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року,          24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави  неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі               8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у  розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором.

Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором.

Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на  суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення.

Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано.

Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США).

Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності.

Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого  спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням.

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння  ухвалах Вищого  спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

18    від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті;

19    від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року  суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі,  виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України).

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).

Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні.

У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що  призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення.

Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність  строком в один рік.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові.

Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Підписи суддів: