Адвокат в Харькове

Адвокат в Харькове . Юридические услуги . Уголовные дела . Помощь при ДТП. Брачный договор. Раздел имущества. Абонентское обслуживание .Возмещение ущерба

Верховний Суд 20 березня 2019 року (ВС/КЦС у справi № 1612/2343/12) дiйшов до висновку про те, що згода органу опіки на продаж житла у якому зареєстрована дитина, але яке не належить її батькам, не потрiбна.

За нормами ст. 1718 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

З аналізу вказаних норм випливає, що вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Відповідно до матеріалів справи позивач є бабою, а не матір'ю малолітньої, яка проживає як член сім'ї власника у спірній квартирі, а тому для укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири згоди органу опіки і піклування не потребувалося.

Постанова

Іменем України

20 березня 2019 року

місто Київ

справа № 1612/2343/12

провадження № 61-6301св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», ОСОБА_6, ОСОБА_7,

треті особи: ОСОБА_8, орган опіки та піклування виконавчого комітету Комсомольської міської ради Полтавської області, відділ Державної міграційної служби в м. Комсомольську Полтавської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», до якої приєднався ОСОБА_5,на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року у складі судді Крикливого В. В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 27 липня 2016 року у складі колегії суддів: Винниченка Ю. М., Дорош А. І., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_3 у вересні 2012 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, у подальшому уточненим, просила визнати нікчемним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Комсомольського міського нотаріального округу КуцомС.М. 19 листопада 2008 року за реєстровим № 10007.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 16 червня 2006 року вона видала ОСОБА_5 нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої він 19 листопада 2008 року уклав зі своєю колишньою дружиною ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2.

На момент укладення договору купівлі-продажу право користування квартирою мала її малолітня онука ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка з 25 січня 2002 року в ній зареєстрована, а попередньої згоди органу опіки і піклування на продаж квартири не отримано, що є порушенням прав дитини та положень Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

Стислий виклад позиції позивача за зустрічним позовом

ОСОБА_4 у листопаді 2012 року звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому, посилаючись на те, що ОСОБА_3 чинить їй перешкоди у здійсненні права власності щодо квартири АДРЕСА_2, яку вона як добросовісний набувач придбала за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2008 року, просила зобов'язати не чинити їй перешкоди у користуванні зазначеною квартирою, виселити відповідачів із квартири та зобов'язати відділ Державної міграційної служби в м. Комсомольську зняти їх з реєстраційного обліку в зазначеній квартирі.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_6 проти задоволення зустрічного позову заперечувала, посилаючись на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено без дозволу органу опіки та піклування. Вимоги за первісним позовом підтримала.

ОСОБА_5 та ОСОБА_4 заперечували проти задоволення первісного позову, посилаючись на те, що під час укладення оспорюваного договору надавалися довідки про непроживання у відповідному житловому приміщені сторонніх осіб, у тому числі неповнолітніх, тому оспорюваний договір визнанню нікчемним не підлягає.

Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України», банк) проти задоволення первісного позову заперечувало, посилаючись на те, що на забезпечення виконання кредитного договору спірну квартиру передано банку в іпотеку, тому опорюваний правочин не може бути визнано нікчемним. У кредитній справі міститься довідка про те, що у спірному приміщення ніхто не зареєстрований.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 21 жовтня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 09 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 21 жовтня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений 19 листопада 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Комсомольського міського нотаріального округу КуцомС.М., зареєстрований у реєстрі за № 10007, нікчемним. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено за безпідставністю.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 21 жовтня 2013 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 09 січня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений 19 листопада 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Комсомольського міського нотаріального округу КуцомС.М., зареєстрований у реєстрі за № 10007, нікчемним. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення договору купівлі-продажу квартири були порушені права неповнолітньої дитини, онуки власника квартири, яка постійно проживала та була зареєстрована в ній, проте попередньої згоди органу опіки та піклування отримано не було, тому договір є нікчемним. У зв'язку із цим відмовлено у задоволенні зустрічного позову.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 12 серпня 2015 року апеляційні скарги ПАТ «Державний ощадний банк України», ОСОБА_5, ОСОБА_4 відхилено. Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційні скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 12 серпня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції обґрунтовувалась тим, що всупереч вимогам статей 57-59212-214315 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) апеляційний суд не надав належної правової оцінки показанням ОСОБА_10, батька малолітньої ОСОБА_7, про те, що дитина має інше місце проживання. Суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки та не визначився із тим, чи є неправдиве повідомлення батьками чи особами, які їх замінюють, відомостей про відсутність прав дитини на майно, яке відчужується, підставою для визнання укладеного правочину недійсним за позовом такої особи, яка зловживала своїми правами щодо дитини, та чи не може це спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Також апеляційний суд не надав належної правової оцінки положенням пунктів 4, 8 договору купівлі-продажу, який укладено від імені ОСОБА_3, у якому зазначено, що продавець підтверджує, що на квартиру, що відчужується, ніхто не має права користування; правочин не суперечить правам і законним інтересах малолітніх дітей; у квартирі відсутні зареєстровані сторонні особи. Суд має зробити висновок про те, чи добросовісно діяла сторона договору, позивач, чи контрагент за договором, ОСОБА_4, знала та чи за обставинами справи могла знати про те, що право користування квартирою має дитина і що відчужувач квартири не отримав згоди на це органу опіки та піклування.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 27 липня 2016 року апеляційні скарги ПАТ «Державний ощадний банк України», ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відхилено. Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що, встановивши наведені обставини, суд першої інстанції з дотриманням процесуального закону дав їм правильну юридичну оцінку і зробив обґрунтований висновок про задоволення позову ОСОБА_3 Суд першої інстанції правильно виходив з того, що оспорювана угода укладена всупереч вимогам Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

Посилання в апеляційній скарзі на показання свідка ОСОБА_10, батька малолітньої онуки позивача ОСОБА_11, про наявність у нього іншого житла, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Разом з тим суд першої інстанції встановив, що укладаючи спірний договір, ОСОБА_4 була обізнана про проживання та реєстрацію у зазначеній квартирі позивача та членів її сім'ї.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв'язку у серпні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 27 липня 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_4

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки довідкам від 04 листопада 2008 року № 3283 та від 28 квітня 2011 року № 1554, виданим Комунальним житлово-експлуатаційним підприємством № 3 м. Комсомольська (далі - КЖЕП № 3), а суд першої інстанції необґрунтовано відхилив ці довідки, зазначивши, що вони містять недостовірні відомості, не мотивувавши належним чином свій висновок. На обґрунтування вимог касаційної скарги банк посилається на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, за яким при укладенні договору купівлі-продажу квартири право на житло у попереднього власника припиняється, оскільки при відчуженні цього нерухомого майна право користування спірною квартирою також припиняється. Новий власник квартири не обмежений у праві на передачу свого нерухомого майна в іпотеку, оскільки право неповнолітньої особи на користування спірною квартирою на момент укладення іпотечного договору припинилося. Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки показанням ОСОБА_10, батька малолітньої ОСОБА_7, про те, що дитина має інше місце проживання.

Апеляційний суд неправильно застосував правила частин другої-четвертої статті 13 ЦК України, оскільки власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно, а інша сторона має очікувати від нього таких дій.

Висновок судів про те, що ОСОБА_4 було відомо про те, що у спірній квартирі були зареєстровані ОСОБА_3 та члени її сім'ї, не підтверджений належними та допустимими доказами, а навпаки спростовується довідкою КЖЕП № 3 від 04 листопада 2008 року № 3283 про те, що у спірній квартирі відсутні зареєстровані особи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_5 у жовтні 2016 року звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про приєднання до касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України».

Від інших учасників справи відзиви та заяви не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року прийнято заяву ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України».

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 16 червня 2006 року на підставі усного договору ОСОБА_3 видала довіреність ОСОБА_5, якою уповноважила останнього продати за ціною та на умовах на власний розсуд належну їй квартиру АДРЕСА_2, та виписати її з цієї квартири. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Комсомольського міського нотаріального округу КоваленкоВ.В. та зареєстрована в реєстрі за № 2775.

Відповідно до рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 21 вересня 2006 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 розірвано.

19 листопада 2008 року ОСОБА_5, діючи від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності від 16 червня 2008 року, продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2. Договір купівлі-продажу укладений ОСОБА_5 від імені ОСОБА_3 з ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Комсомольського міського нотаріального округу КуцомС.М. та зареєстрований в реєстрі за № 10007.

За умовами зазначеного договору ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 придбала спірну квартиру. Право власності на згадану квартиру ОСОБА_4 зареєструвала 19 листопада 2008 року у Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

06 травня 2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_5 укладений кредитний договір № 2203/5767, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у розмірі 75 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 19 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 05 транвя 2016 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 06 травня 2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_4 укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_4 надала в іпотеку належне їй на праві приватної власності нерухоме майно, квартиру АДРЕСА_2.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 22 квітня 2013 року задоволено позов ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 У порядку погашення заборгованості за кредитним договором від 06 травня 2011 року № 2203/5767 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2. Згадане судове рішення звернуто до виконання, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження від 16 квітня 2014 року.

Згідно з довідкою КЖЕП № 3 від 26 грудня 2013 року № 2975 в спірній квартирі зареєстровані: з 19 грудня 2001 року - ОСОБА_14, з 19 грудня 2001 року - її син ОСОБА_8, з 25 січня 2002 року - дочка ОСОБА_6, малолітня внучка ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно з відповіддю служби у справах дітей виконавчого комітету Комсомольської міської ради від 04 липня 2013 року № 523 служба у справах дітей, як структурний підрозділ органу опіки та піклування, дозвіл на продаж квартири за адресою: АДРЕСА_2, від імені малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, не надавала. Батьки дитини чи інші громадяни за їх дорученням із відповідними заявами до органу опіки та піклування протягом 2008 року не зверталися.

Довідки від 04 листопада 2008 року № 3283 та від 28 квітня 2011 року № 1554, видані КЖЕП № 3, суд першої інстанції визнав неспроможними, оскільки встановлено, що, починаючи з 2001-2002 років ОСОБА_14, її син ОСОБА_8, дочка ОСОБА_6, малолітня онука ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, безперервно проживали та були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2. З огляду на викладене довідки КЖЕП №3 м. Комсомольська від 04 листопада 2008 року № 3283 та від 28 квітня 2011 року № 1554 містять недостовірні відомості щодо відсутності зареєстрованих осіб за зазначеною адресою, тому суд не взяв її до уваги.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі щодо наявності правових підстав для визнання нікчемним правочину

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що нікчемним є правочин у разі його вчинення без дозволу органу опіки та піклування у визначених законом випадках, зокрема за статтею 71 ЦК України, відповідно до якої опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до статей 5859 ЦК України опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Згідно з частиною першою статті 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-232цс16, підстав відступити від якого Верховний Суд не встановив.

ОСОБА_3 є бабою малолітньої ОСОБА_7, не є її опікуном, а отже, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору купівлі-продажу квартири.

Таким чином, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, зробивши необґрунтований висновок про наявність підстав для встановлення нікчемності правочину.

Щодо наявності правових підстав для недійсності правочину

Оцінюючи доводи щодо відсутності правових підстав для визнання оскаржуваного правочину недійсним відповідно до правил статей 203215 ЦК України, Верховний Суд врахував таке.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Установивши, що ОСОБА_3 є бабою, а не матір'ю малолітньої, яка проживає як член сім'ї власника у спірній квартирі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про задоволення вимог позову, оскільки для укладення ОСОБА_3 оспорюваного договору купівлі-продажу квартири згоди органу опіки і піклування не потребувалося.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Таким чином, малолітня ОСОБА_7 мала право лише на проживання у спірній квартирі до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_5, з ОСОБА_4

Враховуючи, що права та інтереси малолітньої ОСОБА_7 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним. ОСОБА_7 має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому її житлові права відчуженням квартири, що належала її бабі, не порушені.

Відповідно до частини першої статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3

Касаційна скарга доводів у частині законності й обґрунтованості зустрічного позову ОСОБА_4 не містить, а тому, оскаржувані судові рішення в цій частині не переглядались.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», до якої приєднався ОСОБА_15, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3, судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, а у зв'язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій - підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника та особи, яка приєдналася до касаційної скарги.

Вирішення питання про поновлення виконання (дії) оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року зупинено рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року та ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 27 липня 2016 року зупинити до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 389400409412416419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», до якої приєднався ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 24 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 27 липня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання нікчемним договору купівлі-продажу квартири скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_16, ОСОБА_5, Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_6, орган опіки та піклування виконавчого комітету Комсомольської міської ради Полтавської області, про визнання нікчемним договору купівлі-продажу квартири відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 107, 30 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 118, 03 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» судові витрати, понесені у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 128, 76 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 128, 76 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді