Адвокат в Харькове

Верховний Суд 16 травня 2018 року (ВС/ВП у справі № 686/21962/15-ц) дійшов до висновку про те,  що положення ст. 625 ЦК України поширюються на усі види грошових зобов’язань в незалежності від природи їх виникнення – на підставі договору або делікту.

Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.

З аналізу норм ст. 625 ЦК України випливає, що у вказаній статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань:

Верховний Суд 10 травня 2018 року (ВС/КАС у справі № 820/1763/16) дійшов до висновку щодо належного підтвердження витрат при отриманні юридичних послуг.

Верховний Суд перш за все взяв до уваги обставини, встановлені судами попередніх інстанцій: наявність укладених договорів на надання консультаційних послуг між платником та його контрагентом; актів надання послуг та квитанцій, котрими підтверджується фактичне надання послуг. Так, щоквартально чи по мірі виконання складалися описи переданих проектів господарських договорів, письмові консультації, огляди законодавства та рекомендації щодо застосування норм чинного законодавства платником в його господарській діяльності.

Що ж до міри деталізації опису господарської операції у первинному документі, то суд касаційної інстанції вказав – вона законодавством не встановлена. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені. При цьому, виходячи зі специфіки послуги як предмета господарської операції, акт наданих послуг із зазначенням фактично поставленої послуги за напрямом, вказаним у договорах, є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції. Відсутність максимальної деталізації виду наданих послуг не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій:

Верховний Суд 12 квітня 2018 року (ВС/ККС у справі № 748/3070/15-к) дійшов до висновку про те,  що постанови про проведення НСРД із грифом обмеження мають бути відкриті захисту та долучені до матеріалів справи, інакше отримані на їх підставі докази - є недопустимими.

Зокрема ВС підкреслив неправильність позиції суду апеляційної інстанції про таке.  «На час відкриття матеріалів постанови прокурора про проведення стосовно ОСОБА_2 негласних слідчих дій мали гриф обмеження та не могли бути долучені до матеріалів провадження. Крім того, постанови, як форма вираження процесуального рішення прокурора, відповідно до ст. 84 КПК України, не є доказом. Перевірка законності підстав для надання дозволу на проведення стосовно особи негласних слідчих дій віднесено до компетенції слідчого судді апеляційного суду, а не місцевого.»

Отже, постанова про проведення НСРД є і процесуальною формою вираження рішення прокурора, і доказом в розумінні ст. 84  КПК України. Оцінюючи цей документ суд може дійти висновку, чи були у органу досудового розслідування наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких виступають доказами у кримінальному провадженні:

Верховний Суд 10 травня 2018 року (ВС/КАС у справі № 760/9462/16-а) дійшов до висновку про те, протокол про вчинення адміністративного правопорушення не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії, а тому не може бути предметом оскарження в адміністративному судочинстві.

Складання протоколу є процесуальною дією суб'єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та, в силу положень статті 251 КУпАП, є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб'єкта владних повноважень.

Отже розгляд питання правомірності складання протоколу про адміністративне правопорушення в окремому позовному провадженні без аналізу матеріалів про притягнення позивача до адміністративної відповідальності та рішення суб'єкта владних повноважень, винесеного за результатами їх розгляду, у сукупності з іншими доказами, не дозволить ефективно захистити та відновити порушене право позивача, не відповідає завданням адміністративного судочинства та у подальшому може призвести до виникнення нових судових спорів: