АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 643/9963/15-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

25 липня 2017 року                                                                                   м. Харків

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого: судді Піддубного Р.М.,

суддів: Котелевець А.В., Швецової Л.А.,

за участю секретаря: Кравченко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Панасенко Павла Петровича, який діє в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особи ОСОБА_6, Реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання недійсною та анулювання реєстрації права власності,-

встановила:

У червні 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, мотивуючи який зазначили, що на підставі свідоцтва, виданого 13 травня 2002 року Відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації виконавчого комітету Харківської міської ради їх батьку ОСОБА_8 та діду ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1. 04 грудня 2012 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 було посвідчено договір купівлі-продажу, за яким право власності на вказане нерухоме майно перейшло до ОСОБА_5 Посилаючись на те, що ОСОБА_8 з 1996 року страждав на психічне захворювання, у звязку з чим під час укладення договору він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, позивачі просили визнати недійсним укладений 04 грудня 2012 року між ОСОБА_8, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири квартира АДРЕСА_1 та анулювати реєстрацію права власності ОСОБА_5 на вказане майно.

Відповідачі проти задоволення позову заперечувати, посилаючись на його безпідставність.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Панасенко П.П., який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Судовим розглядом встановлено, що на підставі свідоцтва, виданого 13 травня 2002 року Відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації виконавчого комітету Харківської міської ради ОСОБА_8 та діду ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1.

04 грудня 2012 року було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_9 та ОСОБА_10 передали вищевказану квартиру у власність ОСОБА_5

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення оспорюваного договору ОСОБА_8 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, але позивачами не заявлено вимог про визначення розміру його частки у справі спільної сумісної власності на спірне майно, що унеможливлює визнання правочину частково недійсним.

Проте погодитись з такими висновками не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Згідно з нормами глави 16 ЦК України правочин може бути визнано судом недійсним з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 11 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, які передбачають рівність прав сторін щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та обовязок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім того, відповідно до ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсними, позивач у силу ст. 10 ЦПК зобов’язаний довести правову та фактичну підставу недійсності кожного правочину.

Відповідно до ст. 225 ЦК України, на яку посилались позивачі в обґрунтування своїх вимог, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно з роз’ясненнями, які містяться в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Таким чином, для визнання правочину (заповіту) недійсним з наведених вище підстав необхідним та обов’язковим є встановлення того факту, що саме в момент укладення спірного правочину (складання заповіту), а не в будь-який інший момент, особа, яка його уклала (склала), не усвідомлювала своїх дій або не могла керувати ними.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи № 477 від 16 червня 2016 року ОСОБА_8 04 грудня 2012 року страждав на стійкий хронічний психічний розлад у формі шизофренії. За своїм психічним станом в період укладення договору купівлі-продажу 04 грудня 2012 року ОСОБА_8 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

При цьому матеріали цивільної справи не містять будь-яких належних та допустимих в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України доказів, які б викликали сумніви у правильності зазначеного вище висновку експертів, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи.

Частиною 1 ст. 355 ЦК України встановлено, що майно,що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст.ст. 370, 372 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю). У разі поділу майна, виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Отже, встановивши, що в період укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_8 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, —

вирішила:

Апеляційну скаргу адвоката Панасенко Павла Петровича, який діє в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2017 року скасувати.

Позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати недійсним укладений 04 грудня 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстр. № 10730

В іншій частині у задоволенні позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 255 грн. 78 коп.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді