ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

___________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 644/6532/19                                        Головуючий суддя І інстанції Попова В. О.

Провадження № 22-ц/818/1796/21                                        Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: купівлі-продажу

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2021 року                                 м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді — Яцини В.Б.

суддів:                 — Котелевець А.В., Хорошевського О.М.,

за участю секретаря : Семикрас О.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника  ОСОБА_1 — адвоката Безкоровайного Вадима Анатолійовича на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2020 року, ухвалене у складі головуючого судді Попової В.О., по цивільній справі за позовом ОСОБА_1  до ОСОБА_2 , треті особи,  які не заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору,  ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяна Владиславівна, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним,

встановив:

13 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяна Владиславівна, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що з 12.09.1998 року по 13.09.2019 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. 10.08.2015 року ОСОБА_2 було придбано у особисту приватну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказав, що підписуючи у нотаріуса заяву від 10.08.2015 року   щодо того, що кошти на купівлю квартири належать відповідачці на праві особистої приватної власності, ОСОБА_1 не усвідомлював значення своїх дій внаслідок черепно-мозкової травми, отриманої ним у дитинстві. Крім того, 06.05.2014 року перед укладенням попереднього договору про укладання договору купівлі — продажу квартири АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_1 згідно своєї власноруч підписаної заяви, яка у подальшому була посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за № 884, засвідчив той факт, що договори, які змінюють режим спільної сумісної власності не укладалися.

Зазначив, що квартира АДРЕСА_1 не була придбана на особисті кошти відповідачки. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на вимоги  статті 217 ЦК України про правові наслідки недійсності окремих частин правочину.

На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В. 10.08.2015 року, у частині, що визнає ОСОБА_2 єдиним її власником.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача — адвокат Безкоровайний В.А. просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов, відшкодувати позивачу за рахунок ОСОБА_2 сплачений судовий збір.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд неповністю з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду.

Вказав, що з порушенням вимог ЦПК України суд першої інстанції фактично не вирішив спір по суті, безпідставно відмовив йому у задоволенні позовних вимог, чим позбавив його права власності на майно, набуте за час шлюбу.

У письмовому відзиві представник ОСОБА_2 — адвокат Панасенко П.П. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін.

Вказав, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 була придбана відповідачем 10.08.2015 році на її особисті кошти. З приводу того, що вказане нерухоме майно не може бути спільної сумісною власністю подружжя, позивач був обізнаний з самого моменту придбання такої квартири, у зв`язку із чим власноруч підписав відповідну заяву, яка була нотаріально посвідчена, яка викладена українською мовою.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися у судове засідання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вказаним вимогам оскаржене рішення суду у повній мірі відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судом встановлено, що 10 серпня 2015 року між Парамоновим К.А. , який діяв від імені ПАТ «Трест Житлобуд-1» (продавець), та ОСОБА_2 (покупець) укладено Договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., зареєстрований в реєстрі за № 3615, (а.с.116-118).

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до п. 3 договору продаж здійснено за 265 640 гривень.

В п.17 зазначеного договору вказано, що покупець набуває вищевказане майно у особисту приватну власність в період зареєстрованого шлюбу, про що нотаріусу подано відповідну заяву чоловіка покупця .

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04.11.2019 року, власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 18.12.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., (а.с.102).

Судом також встановлено, що перед укладанням вищевказаного договору купівлі-продажу позивач ОСОБА_1 згідно своєї власноруч підписаної заяви, яка у подальшому була посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В. за № 3614, від 10.08.2015 року, засвідчив той факт, що квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується його дружиною ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності. У зв`язку з чим, не заперечує проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом; претензій щодо вищевказаної квартири не має та мати не буде. Також позивач, підписуючи вказану заяву, своїм особистим підписом засвідчив ту обставину, що зміст  ст.ст. 606165177 Сімейного кодексу України йому роз`яснено, (а.с.123).

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 65 СК України:

1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У роз`ясненнях, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Разом із цим, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Адже одночасно із регламентацією правового інституту спільного сумісного майна подружжя чинне законодавство України закріплює як правові підстави набуття одним з подружжя майна під час шлюбу у особисту приватну власність.

Згідно вимог п.п.1-3 ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, у тому числі, речі (майно), придбані нею (ним) за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Відповідно до ст.ст. 1281 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Всупереч процесуальному обов`язку, передбаченому ст.ст. 1281 ЦПК України позивач не надав до суду належних і допустимих доказів на спростовування його нотаріально посвідченої заяви від 10.08.2015 року, відповідно до змісту якої спірна квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності. При цьому позивач ОСОБА_1 не заперечував проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

Згідно ст. 229 ЦК України:

1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

У статті 230 ЦК України визначені наступні правові наслідки вчинення правочину під впливом обману:

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

У справі відсутні належні і допустимі у розумінні ст. 76, ч. 1 ст. 218 ЦК України докази на спростування нотаріально посвідченої заяви позивача про те, що відповідач придбала спірну квартиру за її особисті кошти.

Із матеріалів справи вбачається, що спірний договір було укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально, окрім того, сторони дійшли згоди щодо всіх його істотних умов.

Твердження апелянта, що йому не було зрозуміло, що він підписав заяву, згідно якої відповідачка за особисті кошти придбає квартири, і вона є її приватною власністю про що нотаріус йому не роз`яснила зміст заяви, належним чином не доведені та не підтверджуються матеріалами справи. Судова колегія відхиляє доводи, що позивач не був ознайомлений з текстом заяви, так як зі змісту цієї заяви, так з інших наданих позивачем доказів не встановлено, що внаслідок його захворювання він не міг прочитати текст заяви та оспорюваного договору, зрозуміти та усвідомити їх зміст, та про що свідчить його підпис на заяві.

Виходячи з наведеного колегія суддів погоджується з тим, що позивачем не доведено, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушує його законні права та інтереси, тобто визначена у ст. 204 ЦК України презумпція правомірності правочину не була спростована.

Колегія суддів відхиляє за недоведеністю відповідними медичними та експертними висновками доводи скарги про те, що позивач ОСОБА_1 не розумів у момент підписання вищевказаної заяви її зміст. У цьому контексті слід зауважити, що текст цього документу викладено зрозумілою українською мовою із застосуванням мовних знаків та у такий доступний спосіб, що з урахуванням передбачених п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальних принципів цивільного законодавства, справедливість, добросовісність та розумність, для стороннього незацікавленого спостерігача виключає їх можливе двояке тлумачення та дозволяє пересічній людині у віці позивача зрозуміти зміст та сенс викладеного тексту. Позивач власноручним підписом засвідчив той факт, що зміст ст.ст. 606165177 Сімейного кодексу України йому роз`яснено і цей факт стороною позивача належним чином не спростований.

Згідно ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Колегія суддів також відхиляє доводи скарги позивача ОСОБА_1 про те, що він перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері як на підставу, що могла вплинути на розуміння та можливості керувати своїми діями при підписанні згаданої заяви. Перебування на обліку в ПНД не є належним, допустимим та достатнім доказом того, що у момент підписання він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними, тому у даному випадку підстави для застосування ст. 225 ЦК України також не доведені. У таких випадах необхідні спеціальні знання та висновки судових експертів — психіатрів, яких до суду не було надано.

У наявному в матеріалах справи висновку лікарсько-консультативної комісії №1924 від 25.06.2020 року йдеться про те, що ОСОБА_1 спостерігається в поліклініці з приводу низки аутоімунних захворювань, щодо його психічного стану відомості відсутні. Відповідного клопотання стороною позивача щодо призначення судової експертизи з приводу психічного стану ОСОБА_1 в момент підписання ним вищевказаної заяви до суду не заявлялося.

Суд правильно відхилив посилання позивача ОСОБА_1 на його заяву від 06.05.2014, посвідчену приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за № 884 про засвідчення того факту, що договори, які змінюють режим спільної сумісної власності не укладалися. Заява ОСОБА_1 від 06.05.2014 року стосувалася іншого предмету за іншим договором, (а.с.144). При цьому наступною заявою від 10.08.2015 року ОСОБА_1 засвідчив той факт, що спірна квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується його дружиною ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності — у зв`язку з чим, не заперечує проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом; претензій щодо вищевказаної квартири не має та мати не буде (а.с.123).

Доводи скарги ОСОБА_1 , що він працював у Російській Федерації, а відповідачка деякий час працювала, що в основному кошти він заробляв, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що вони за своїм змістом не спростовують його нотаріально посвідчену заяву, зроблену у день укладання спірного договору купівлі-продажу.

Інші доводи скарги правового значення не мають і з цих підстав суд апеляційної інстанції їх також відхиляє.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які отримали передбачену ст. 89 ЦПК України оцінку на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального і процесуального права, на підставі чого дійшов обґрунтованих висновків про недоведеність позову. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Оскільки рішення суду ухвалено судом з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржене рішення суду — без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, передбачених ст. 141 ЦПК України підстав для перерозподілу судових витрат не вбачається.

Керуючись ст.259, п. 1 ч.1 ст. 374, ст.ст.375381-384388,389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив:

Апеляційну скаргу представника  ОСОБА_1 — адвоката Безкоровайного Вадима Анатолійовича — залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 20 листопада 2020 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 17 лютого 2021 року.

Головуючий                                                                                        В.Б. Яцина.

Судді                                                                                                      А.В.Котелевець.

О.М.Хорошевський.