Справа № 644/6532/19

20.11.2020

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ

20 листопада 2020 року Орджонікідзевський районний суд м.Харкова у складі:

головуючого судді —                                        Попової В.О.,

за участю секретаря судових засідань —                Дашкової К.С.,

позивача —                                                 ОСОБА_1 ,

представника позивача — адвоката Безкоровайного В.А.,

відповідача —                                                 ОСОБА_2 ,

представника відповідача — адвоката Панасенка П.П.,

третьої особи, яка не заявляє самостійні

вимоги щодо предмету спору —                         ОСОБА_3 ,

розглянувши у відритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1  до ОСОБА_2 , треті особи,  які не заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяна Владиславівна,

про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним, —

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи,  які не заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харкіського міського нотаріального округу Кошель Т.В. 10.08.2015 року, у частині, що визнає ОСОБА_2 єдиним її власником, констатує, що вищезазначена квартира придбана за кошти, які є приватною власністю відповідачки і що остання має право розпоряджатися даною нерухомістю на своїх умовах і на свій розсуд. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 12.09.1998 року по 13.09.2019 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. 10.08.2015 року ОСОБА_2 було придбано у особисту приватну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Проте, підписуючи у нотаріуса заяву від 10.08.2015 року  щодо того, що кошти на купівлю квартири належать відповідачці на праві особистої приватної власності, ОСОБА_1 не усвідомлював значення своїх дій внаслідок черепно-мозкової травми, отриманої ним у дитинстві. Крім того, 06.05.2014 року перед укладенням попереднього договору про укладання договору купівлі — продажу квартири АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_1 згідно своєї власноруч підписаної заяви, яка у подальшому була посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за № 884, засвідчив той факт, що договори, які змінюють режим спільної сумісної власності не укладалися. Позивач вважає, що квартира АДРЕСА_1 , не була придбана на особисті кошти відповідачки. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на вимоги  статті 217 ЦК України про правові наслідки недійсності окремих частин правочину.

Відповідачка   у встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження по справі строк подала відзив на позовну заяву, (а.с.54-58), в якому просила відмовити в задоволені позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень посилалася на ті обставини, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 була нею придбана 10.08.2015 році на її особисті кошти. З приводу того, що вказане нерухоме майно не може бути спільної сумісною власністю подружжя, позивач був обізнаний з самого моменту придбання такої квартири, у зв`язку із чим власноруч підписав відповідну заяву, яка була нотаріально посвідчена; просила суд відмовити в задоволені позову.

Позивач у встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження по справі строк подав відповідь на відзив, (а.с.86-89), в якому просив задовольнити його позовні вимоги. У такій заяві по суті справи позивач заперечує проти доводів відповідачки із посиланням на те, що грошові кошти на придбання квартири були не були її особистою власністю. Виходячи з вимог ст.217 ЦК України просить визнати частково недійсним договір купівлі — продажу квартири в частині покупця.

Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги  підтримали, просили задовольнити позов в повному обсязі; мотивували свої доводи, посилаючись на обставини, що викладені в позовній заяві.

Відповідачка у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та пояснила, що 18.12.2018 року подарувала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 спільному з позивачем синові — ОСОБА_3 . Просила застосувати строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої заперечення проти доводів позовної заяви аналогічно викладеному у відзиві на позов.

Представник відповідачки у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої заперечення проти доводів позовної заяви аналогічно викладеному у відзиві на позов.

Третя особа ОСОБА_3 , що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, просив відмовити у задоволенні позову за необґрунтованістю та безпідставністю вимог.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору — Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В. у судове засідання не з`явилася, надіслала до суду письмову заяву, (а.с.40-41), в якій просила суд слухати справу за її відсутності.

Вислухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Матеріалами справи підтверджено, що з 12.09.1998 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який 13.09.2019 року розірвано рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова, яке набрало чинності у встановленому законом порядку.

Судом встановлено, що 10.08.2015 року між ОСОБА_4 , який діяв від імені ПАТ «Трест Житлобуд-1» (продавець), та ОСОБА_2 (покупець) укладено Договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., зареєстрований в реєстрі за № 3615, (а.с.116-118).

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до п. 3 договору продаж здійснено за 265 640 гривень.

В п.17 зазначеного договору вказано, що покупець набуває вищевказане майно у особисту приватну власність в період зареєстрованого шлюбу, про що нотаріусу подано відповідну заяву чоловіка покупця .

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04.11.2019 року, власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 18.12.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., (а.с.102).

Судом також встановлено, що перед укладанням вищевказаного договору купівлі-продажу, позивач ОСОБА_1 згідно своєї власноруч підписаної заяви, яка у подальшому була посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В. за № 3614, від 10.08.2015 року, засвідчив той факт, що квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується його дружиною ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності. У зв`язку з чим, не заперечує проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом; претензій щодо вищевказаної квартири не має та мати не буде. Також позивач, підписуючи вказану заяву, своїм особистим підписом засвідчив ту обставину, що зміст  ст.ст. 606165177 Сімейного кодексу України йому роз`яснено, (а.с.123).

Частиною 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Разом із цим, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Адже одночасно із регламентацією правого інституту спільного сумісного майна подружжя чинне законодавство України закріплює як правові підстави набуття одним з подружжя майна під час шлюбу у особисту приватну власність.

Зокрема,  у відповідності до вимог п.п.1-3 ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, у тому числі, речі (майно), придбані нею (ним) за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Таким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може визнаватися спільним майном подружжя. В цьому випадку об`єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму, тому що кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим — режим роздільності. Це правило стосується як грошей, які були набуті одним із подружжя до шлюбу, так і тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу — за договором дарування, внаслідок спадкування тощо. Тобто, у цьому разі виникає право роздільної приватної власності подружжя, тобто має місце трансформація одного об`єкта цієї власності в інший.

Таким чином, хоча конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, однак зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Аналогійний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій, і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

В даному випадку, на підтвердження обставин спростування режиму спільного сумісного майна на спірну квартиру суду наданий такий письмовий доказ як нотаріально посвідчена заява від 10.08.2015 року, відповідно до змісту якої квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності. ОСОБА_1 не заперечував проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом.

Суд критично оцінює доводи сторони позивача щодо того, що він не розумів у момент підписання вищевказаної заяви її зміст. Адже текст такого документу викладено українською мовою із застосуванням мовних знаків у такий спосіб, що виключає їх можливе двояке тлумачення та дозволяє, за звичайних обставин, пересічній людині зрозуміти сенс викладеного тексту. Суд звертає увагу і на ту обставину, що позивач власноручним підписом засвідчив той факт, що зміст  ст.ст. 606165177  Сімейного кодексу України йому роз`яснено. Також під час розгляду справи сторона позивача не вказувала на те, що така заява ОСОБА_1 оскаржувалася чи оспорювалася у будь-який спосіб, в тому числі з мотивів помилки чи нерозуміння її змісту. Суд не бере до уваги посилання позивача ОСОБА_1 на перебування на обліку в психоневрологічному диспансері як на підставу, яка могла вплинути на розуміння ним своїх дій в момент підписання заяви, з огляду на наступне. Аналізуючи пояснення позивача в цій частині суд вбачає, що після отриманої в дитинстві черепно-мозкової травми ОСОБА_1 отримав вищу освіту, працював. При цьому з боку позивача не було представлено суду жодного достатнього доказу, який міг би підтвердити доводи позивача в частині того, що він не розумів на момент підписання ним такої заяви її зміст. У наявному в матеріалах справи висновку лікарсько-консультативної комісії №1924 від 25.06.2020 року йдеться про те, що ОСОБА_1 спостерігається в поліклініці з приводу низки аутоімуних захворювань. Відповідного клопотання щодо призначення судової експертизи з приводу психічного стану ОСОБА_1 в момент підписання ним вищевказаної заяви в судовому засіданні не заявлено. Не можуть бути розцінені як підстава для задоволення позову доводи ОСОБА_1 стосовно того, що 06.05.2014 року перед укладенням попереднього договору про укладання договору купівлі — продажу квартири АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_1 згідно своєї власноруч підписаної заяви, посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за № 884, засвідчив той факт, що договори, які змінюють режим спільної сумісної власності не укладалися. Так, заява ОСОБА_1 від 06.05.2014 року стосувалася іншого предмету за іншим договором, ( а.с.144). При цьому , заявою від 10.08.2015 року, (а.с.123), ОСОБА_1 засвідчив той факт, що квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , купується його дружиною ОСОБА_2 за її кошти, які належать їй на праві особистої приватної власності — у зв`язку з чим, не заперечує проти розпорядження ОСОБА_2 належною їй нерухомістю за суму та на умовах за її власним розсудом; претензій щодо вищевказаної квартири не має та мати не буде.

У зв`язку із чим, суд доходить висновку, що нотаріус встановивши, що позивач володіє українською мовою та розуміє зміст викладеного у вказаній заяві,  та наслідки її підписання, правомірно посвідчила такий документ у межах наданих їй повноважень.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

Обґрунтовуючи позов, позивач посилався на вимоги  статті 217 ЦК України про правові наслідки недійсності окремих частин правочину.

Відповідно до п. 9 Постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з`ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Із матеріалів справи вбачається, що спірний договір було укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально, окрім того, сторони дійшли згоди щодо всіх його істотних умов.

Позивачем не доведено, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушує його законні права та інтереси.

Згідно із ч.4  ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу.

Як зазначалось вище, пунктом 3 договору продаж здійснено за 265 640 гривень.

За положеннями п. 16 договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину.

Враховуючи викладене, а також проаналізувавши умови укладеного договору купівлі-продажу, суд приходить до переконання про те, що визнання договору недійсним в частині покупця не узгоджується з іншими умовами договору, а також з останнього не вбачається того, що вказаний правочин був би вчинений і без включення недійсної частини, а саме умови щодо покупця.

Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

На переконання суду, позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту наявності у нього необхідної суми коштів для купівлі спірної квартири станом на час її придбання, як і не підтверджено відсутності можливості у відповідачки придбати зазначену квартиру.

Щодо доводів сторони відповідачки про пропущення позивачем строків позовної давності суд зазначає наступне.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Аналогічна правова позиція зазначена в Постанові ВС від 18 грудня 2019 року (справа № 522/1029/18; провадження № 14-270цс19)

На основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов до висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність підстав для задоволення позову.

За таких обставин суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволення позову в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, тобто судові витрати за позовом у вигляді судового збору необхідно віднести на рахунок позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 101281141158258 — 259263 265 ЦПК України, ст. ст. 203,215,216,217229-233 ЦК України, суд —

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1   — відмовити .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду або через Орджонікідзевський районний суд м. Харкова. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду — якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Вступну та резолютивну частини рішення складено 20.11.2020. Повний текст рішення складено 30.11.2020.

Суддя:                                                        Попова В.О.