ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 лютого 2020 року
м. Харків
Справа № 626/2014/17
Провадження № 22-ц/818/144/20
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого — судді Бровченка І.О.,
суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря Прокопчук І.В.,
учасники справи:
позивач — ОСОБА_1
відповідач — ОСОБА_2
треті особи: приватний нотаріус Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Мошкова Надія Олексіївна, приватний нотаріус Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронкова Олена Анатоліївна,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 05 серпня 2019 року в складі судді Рибальченко І.Г.,
в с т а н о в и в:
У грудні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 в якому, після уточнення позовних вимог, просив: встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року. Також просив визнати договір про поділ майна від 10 серпня 2015 року, шлюбний договір від 10 серпня 2015 року та шлюбний договір від 02 червня 2014 року , укладені між сторонами, недійсними. Крім того позивач просив визнати його право власності на Ѕ частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та на Ѕ частину земельної ділянки, огорожі, вагончика за адресою: АДРЕСА_2 , а крім того, стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти в сумі 21875 грн.
Позовна заява мотивована тим, що з 15 червня 2010 року сторони почали проживати разом в квартирі матері відповідача за адресою: АДРЕСА_3 . В квітні 2011 року було придбано квартиру в м АДРЕСА_2 Харківської області за 11000 $, яку продано в квітні 2012 року за 14000 $ , а також 07 вересня 2011 року укладено договір купівлі-продажу квартири в м. АДРЕСА_2 області за 19000 $, продану у вересні 2014 року за 29000 $. Позивач отримував кредити в банківських установах для придбання вищезазначеного нерухомого майна. Крім того, в квітні 2013 року було придбано земельну ділянку, на території якої встановлено огорожу та проведено 360 м. водогону. 27 січня 2015 року сторони придбали квартиру за 250000 грн. за адресою: АДРЕСА_1 , де спільно проживали з 04 вересня 2015 року.
30 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано 30 серпня 2016 року.
02 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюбний договір.10 серпня 2015 року між позивачем та відповідачем були укладені нотаріально посвідчені договір про поділ майна та шлюбний договір. Позивач вважає, що правочини є такими, що поставили одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому позивач просив визнати вищезазначені договори від 02 червня 2014 року, 10 серпня 2015 року недійсними.
За час проживання з червня 2010 року відповідач зберігала кошти на депозитних рахунках та отримувала прибуток у вигляді відсотків, частина з яких, на думку позивача, належали йому особисто. Станом на 2010 рік в сумі еквівалентній 3125 $, з цих підстав з ОСОБА_2 необхідно стягнути 21875 грн.
Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд задовольнити його позовні вимоги: встановити факт його проживання з відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року; визнати недійсними договір про поділ майна, два шлюбних договори, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріус Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронковою О.А. та державним нотаріусом Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Мошковою Н.О. У порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутою сторонами за час спільного проживання однією сім`єю без перебування в шлюбі та у шлюбі , визнати право власності ОСОБА_1 на Ѕ частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та на Ѕ частину земельної ділянки, огорожі, вагончика за адресою: АДРЕСА_2 , а крім того, стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача грошові кошти в сумі 21875 грн. та судові витрати.
Від відповідача до суду надійшов відзив, в якому ОСОБА_2 спростовувала факт свого проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 15 червня 2010 року, оскільки між ними відбувалися лише нетривалі зустрічі. В 2013 році вона проживала разом з сином ОСОБА_3 під час його навчання у м. Полтава у найманій квартирі. Після реєстрації шлюбу в 2014 році укладалися шлюбні договори та договір про поділ майна, за якими все набуте нерухоме майно є її приватною власністю та придбане за особисті кошти, які вона зберігала на депозитних рахунках банку. Вважає позовні вимоги необгрунтованим та наполягає на відмові у позові.
Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 05 серпня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
18 вересня 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку на зазначене рішення суду подано апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зазначає, що судом не встановлено джерело доходу відповідача для придбання нерухомості. Укладені договори поставили позивача вкрай невигідне становище, поділ майна є неспівмірним. Крім того, вказує, що ОСОБА_2 визнавала придбання майна за кошти ОСОБА_1 .
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 02 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено.
Поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Красноградського районного суду Харківської області від 05 серпня 2019 року.
Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 05 серпня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Мошкова Н.О., приватний нотаріус Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронкова О.А., про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсними договорів, визнання права власності та стягнення коштів
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року закінчено підготовку апеляційного розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Мошкова Н.О., приватний нотаріус Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Воронкова О.А., про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсними договорів, визнання права власності та стягнення коштів.
21 лютого 2020 року представник позивача ОСОБА_2 — адвокат Панасенко П.П. подав досуду відзив на апеляційну скаргу,в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення рішення Красноградського районного суду Харківськоїобласті від05серпня 2019року -без змін.Зазначив,що шлюбним договором врегульовано майнові відносини між подружжям, вони містять стандартні умови, якими врегульовано майнові відносини між подружжям, які виникнуть в майбутньому під час шлюбу. Шлюбні договори не містять умов, які б поставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Посилається на постанову Верховного Суду від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16. Умовами договору зазначено, що жодні зі сторін не поставлена у надзвичайно не вигідне матеріальне становище, сторони підтвердили, що укладення договорів не є результатом впливу тяжких обставин. Щодо позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частину квартири зазначає, що квартира була придбана ОСОБА_2 під час шлюбу за договором купівлі-продажу від 27 січня 20215 року та згідно з п. 2 договору про поділ майна подружжя переходить в особисту приватну власність ОСОБА_2 , земельна ділянка була набута ОСОБА_2 внаслідок приватизації. Згідно з п. 7 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я відкрито рахунок в установі банку. Також зазначає, що для встановлення спільного проживання без реєстрації шлюбу необхідно довести факт спільного проживання, ведення спільного господарства, бюджету, наявність між сторонами взаємних прав та обов`язків за період з 15 червня 2010 року по 30 травня 2014 року.
Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст.367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог,суд першоїінстанції виходивз того,що поясненнясвідків всуді недозволили встановитифакт наявностіознак сім`їміж сторонамив періодз 15червня 2010року до30травня 2014року врозумінні ч.2ст.3СК України.Відмовляючи взадоволенні позовув ційчастині,суд дійшоввисновку проте,що посиланняпозивача наперіодичне спільнепроживання неє достатнімдля визнанняфакту проживанняоднією сім`єючоловіка тажінки безшлюбу врозумінні ст.74СК Українибез наявностіінших ознаксім`ї. Сторонами неспростовувалось ,що правовласності наземельну ділянкуза адресою АДРЕСА_2 відповідач ОСОБА_2 мала напідставі свідоцтвапро правовласності Серія НОМЕР_1 від 15липня 2013року танабула внаслідокприватизації.З наданогодоговору купівлі-продажуземельної ділянкивід 26грудня 2015року,укладеного мід ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ,вбачається.що продавець( ОСОБА_1 )передав земельнуділянку,яка єйого особистоюприватною власністю,розташовану в АДРЕСА_4 ,яка належалайому напідставі рішенняКрасноградської міськоїради від27серпня 2010року.Державна реєстраціяземельної ділянкив Державномуземельному кадастріпроведена 21серпня 2015року.Державна реєстраціяправа власності ОСОБА_1 в Державномуреєстрі речовихправ нанерухоме майнопроведена Красноградськоюдержавною нотаріальноюконторою 26грудня 2015року заномером 12779841.На моментреєстрації прававласності ОСОБА_1 він перебуваву зареєстрованомушлюбі з ОСОБА_2 ,але земельнаділянка булапередана задоговором купівлі-продажуяк особистаприватна власністьпозивача,про щовін надавзаяву (п.8Договору купівлі-продажуземельної ділянки). Щодо вимогпро визнаннянедійсними шлюбнихдоговорів зпідстав,що внаслідокїх укладеннявін опинивсяу надзвичайноневигідному матеріальномустановищі судпослався направову позицію,викладену впостанові ВерховногоСуду від30січня 2018року усправі №756/7489/15-ц. приймаючи доуваги наявністьдоговору проподіл майнаподружжя від10серпня 2015року,позицію відповідача,яка заперечувалапроти позовнихвимог,вимоги п.6ч.1ст.3ЦК Українипро справедливість,добросовісність тарозумність застосуванняцивільного законодавства,ст.69СК України,суд вважав,що взадоволенні вимогпозивача провизнання йогоправо власностіна Ѕчастину квартири,розташованої заадресою: АДРЕСА_1 необхідно відмовити. Враховуючи, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульований ними в шлюбному договорі, зокрема в п.7 вказано, що грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, в тому числі відсотки, нараховані по ним, вважаються особистою приватною власністю того подружжя, на чиє ім`я відкрито рахунок в установі банку, суд, виходячи з принципу свободи договору (ст. 8 СК України, ст.ст. 6, 627 ЦК України), дійшов висновку, що необхідно застосувати до спірних правовідносин саме норми оспорюваного шлюбного договору, а не загальні норми СК України. Таким чином, суд дійшов висновку, що в стягненні грошових коштів в сумі 21875 грн, отриманих ОСОБА_2 як відсотків по депозитах, необхідно відмовити.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що ОСОБА_1 з 25 грудня 2003 року до 20 травня 2011 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 . З 05 серпня 2011 року по 06 квітня 2012 року місцем реєстрації позивача, згідно копії його паспорту є квартира АДРЕСА_6 . Також ОСОБА_1 з 17 травня 2012 року до 03 жовтня 2014 року був зареєстровний за адресою: АДРЕСА_7 , а з 03 жовтня 2014 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 березня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3 . Після чого, з 19 березня 2015 року до 23 жовтня 2015 року в кв. АДРЕСА_8 . На час звернення до суду позивач зареєстрований з 23 жовтня 2015 року за адресою: АДРЕСА_2 , при цьому встановлено, що за зазначеною адресою відсутні будівлі придатні для постійного проживання.
З 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року позивач у документах вказував як своє місце проживання, зокрема під час медичного огляду проведеного 17 вересня 2011 року, житло в АДРЕСА_3 .
При цьому, згідно копії договору купівлі — продажу квартири від 10 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , сторона продавців ( ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ), як місце свого проживання вказують спільну адресу: АДРЕСА_5 .
В договорі купівлі — продажу квартири від 07 вересня 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 , та ОСОБА_7 зазначено, що грошові кошти за квартиру продавець отримав саме від покупця ( ОСОБА_2 ) до підписання цього договору. Договір вчинено зі згоди співмешканця ОСОБА_1 , але не зазначено, що грошові кошти є спільними для сторін по справі.
Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Згідно із частинами 1, 2 статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.
Відповідно до частини 1 статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.
Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.
Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно — правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17.
Як на підставу вимог в цій частині ОСОБА_1 на підтвердження факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 15 червня 2010 року по 30 травня 2014 року посилався на те, що у документах вказував як своє місце проживання під час медичного огляду проведеного 17 вересня 2011 року, житло в АДРЕСА_3 .
Разом з цим, як встановлено судом, з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року позивач у документах вказував як своє місце проживання, зокрема під час медичного огляду проведеного 17 вересня 2011 року, житло в АДРЕСА_3 . При цьому, згідно копії договору купівлі — продажу квартири від 10 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 сторона продавців ( ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ), як місце свого проживання вказують спільну адресу: АДРЕСА_5 . З 25 грудня 2003 року до 20 травня 2011 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 .
Реєстрація та проживання позивача за різними вищезазначеними адресами в період з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року та періодичне проживання в квартирі матері ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_3 до реєстрації шлюбу з відповідачем 30 травня 2014 року та його проживання у вищезазначеній квартирі на час розгляду справи навіть після розірвання шлюбу з позивачем 30 серпня 2016 року , проведення ремонтних робіт, зокрема заміна вікон, дверей в квартирі матері ОСОБА_2 та придбаних в м. Красноград Харківської області квартирах відповідача, облаштування приватизованої ОСОБА_2 земельної ділянки АДРЕСА_2 до реєстрації між ними шлюбу, періодичні зустрічі, спільні поїздки не є підставами для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем протягом 2012 — 2014 років коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, також не свідчать про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
Поясненнями свідків в судовому засіданні першої інстанції також не встановлено факт наявності ознак сім`ї між сторонами в період з 15 червня 2010 року до 30 травня 2014 року в розумінні ч. 2 ст. 3 СК України, де зазначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Таким чином, доказів на підтвердження фактів спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків за період з 15 червня 2010 року по 30 травня 2014 року суду не надано.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позову в цій частині за недоведеністю тих обставин, що до реєстрації шлюбу, сторони вели спільного господарства, мали спільний сімейний бюджет та спільно вирішували побутові проблеми. Проживання однією сім`єю, спрямованого на довготривалі відносини в спірний період, належними, допустимими та достатніми доказами, зокрема поясненнями свідків, позивачем не підтверджено.
Судом також встановлено, що 30 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано 30 серпня 2016 року.
02 червня 2014 року між сторонами було укладено шлюбний договір, яким були врегульовані і майнові відносини між подружжям, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Воронковою О.А.
10 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про поділ майна подружжя та шлюбний договір між сторонами у справі, що були посвідчені державним нотаріусом Красноградської державної нотаріальної контори Харківської області Мошковою Н.О.
ОСОБА_1 просив визнати недійсними оспорювані договори, посилаючись, як на підставу позовних вимог в цій частині, що внаслідок їх укладення він опинився у надзвичайно невигідному матеріальному становищі.
Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Отже принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у ст. 103 СК України.
Виходячи зі змісту ст. ст. 9, 103 СК України, ст. ст. 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Норми СК України у ст. ст. 57, 60, 61, на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.
Згідно з ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у ст. 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір.
У главі 10 СК України (ст. ст. 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.
У ч. ч. 4, 5 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 23 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, а норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Таким чином, умови шлюбного договору містять взаємні права та обов`язки сторін. При його укладенні, як було вказано вище, сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо.
Критерієм правомірності шлюбного договору є, зокрема, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та дотримання моральних засад суспільства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 756/7489/15-ц.
Як свідчать матеріали справи, шлюбними договорами врегульовано майнові відносини між подружжям, вони містять стандартні умови, якими врегульовано майнові відносини між подружжям, які виникнуть в майбутньому під час шлюбу. При цьому шлюбні договори не містять умов, які б поставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Зі змісту шлюбного договору від 02 червня 2014 року вбачається, що договір містить стандартні умови, якими врегульовані майнові відносини між подружжям.
Так, п. 2 договору встановлено особливості правового режиму майна під час шлюбу, а також у випадку його розірвання. В п. 2.1. встановлено, що нерухоме майно, рухоме майно, які придбані подружжям, під час шлюбу та у випадку розірвання шлюбу є особистою приватною власністю того з подружжя на ім`я якого вони були придбані та зареєстровані у встановленому законом порядку.
Тобто, шлюбним договором врегульовано майнові відносини між подружжям, які виникнуть в майбутньому. Шлюбний договір не містить умов, які б ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
На момент укладення шлюбного договору, на праві спільної власності подружжю належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , за договором купівлі- продажу від 27 січня 2015 року. Як власник зазначена ОСОБА_2 .
Пунктом 5 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року визначено, що все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, особисті майнові права придбані та/або набуті чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу вважатимуться особистою власністю того з подружжя , на чиє ім`я воно було придбане або зареєстроване.
За договором про поділ майна подружжя від 10 серпня 2015 року квартира за адресою: АДРЕСА_1 прейшла в особисту приватну власність ОСОБА_2 В п. 4 договору зазначено, що договір відповідає дійсним намірам і не носить характер фіктивного та удаваного правочину, укладається за волею сторін. Сторони бажають настання наслідків, що створюються договором.
За оспорюваними договорами спільною сумісною власністю сторін визнавалася квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що придбана в період шлюбу , холодильник Indesit, пральна машинка Indesit та доходи від трудової, підприємницької діяльності кожного з подружжя.
На час поділу майна подружжя за договором від 10 серпня 2015 року, за яким у особисту приватну власність ОСОБА_1 перейшли холодильник Indesit , пральна машинка Indesit , а квартира в особисту приватну власність перейшла ОСОБА_2 , у власності ОСОБА_1 перебувало інше нерухоме майно — земельна ділянка по АДРЕСА_4 .
Крім того, згідно з п. 4.6. шлюбного договору від 02 червня 2014 року сторони підтвердили, що договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру фіктивного чи удаваного правочину, укладається ними у відповідності зі справжньою нашою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, вони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і наслідки, бажаємо настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також засвідчили, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать особисті підписи у договорі.
Пунктом 16 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року сторони узгодили, що жодна з них не поставлена цим договором у незвичайно невигідне матеріальне становище.
Згідно з п. 18 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року сторони підтвердили, що цей договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру фіктивного чи удаваного правочину, укладається ними у відповідності зі справжньою нашою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, вони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також засвідчили, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать особисті підписи у договорі.
Також згідно з п. 19 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року сторони підтвердили, що домовились і не мають жодних зауважень або суперечностей відносно умов даного договору.
Згідно з п. 4 договору про поділ майна подружжя від 10 серпня 2015 року сторони також підтвердили, що цей договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру фіктивного чи удаваного правочину, укладається ними у відповідності зі справжньою нашою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, вони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також засвідчили, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать особисті підписи у договорі.
Враховуючи вищевикладене, умовами спірних договорів було визначено, що жодні зі сторін не поставлена у надзвичайно не вигідне матеріальне становище, сторони підтвердили, що укладення договорів не є результатом впливу тяжких обставин, за змістом правочинів сторони погодили, що вони не були вчиненими під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.
За таких обставин, твердження ОСОБА_1 , що він змушений був здійснити укладання шлюбних договорів, договору про поділ майна на вкрай невигідних умовах задля можливої вагітності ОСОБА_2 та подальшого матеріального забезпечення її та народженої дитини не підтверджується матеріалами справи. Зміст укладених шлюбних договорів та договору про поділ майна не суперечить законодавству України, а також моральним засадам суспільства. Сторони підтвердили, що при укладенні договорів вони діяли добровільно, розуміли наслідки їх укладення, тобто ці дії були вільними і відповідали внутрішній волі позивача ОСОБА_1 , договори були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.
Стосовно позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та на Ѕ частину земельної ділянки, огорожі, вагончика за адресою: АДРЕСА_2 , суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як передбачено ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно до ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Стаття 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.
Квартира в АДРЕСА_1 була придбана відповідачем ОСОБА_2 під час шлюбу за договором купівлі- продажу від 27 січня 2015 року.
Як свідчать матеріали справи, згідно з п. 2 Договору про поділ майна подружжя від 10 серпня 2015 року в особисту приватну власність ОСОБА_2 переходить квартира в АДРЕСА_1 .
Тобто, згідно з п. 2 договору про поділ майна подружжя від 10 серпня 2015 року квартира в АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .
Таким чином, сторони (подружжя) добровільно, без будь-якого примусу і за власним бажанням, керуючись свободою договору, визначили у вищевказаному шлюбному договорі правовий режим спірної квартири, набутої за час шлюбу.
Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги наявність договору про поділ майна подружжя від 10 серпня 2015 року, позицію відповідача, яка заперечувала проти позовних вимог, вимоги п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України про справедливість, добросовісність та розумність застосування цивільного законодавства, ст.69 СК України, суд дійшов обгрунтованого висновку, що в задоволенні вимог позивача про визнання його право власності на Ѕ частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , необхідно відмовити.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Положення постанови пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 визначають, що земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Таким чином, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно з ч. 1 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.
При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.
Верховним Судом України, в рішенні по справі за№ 6-2225 цс 16 від 12 жовтня 2016 року була висловлена наступна правова позиція: «За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти».
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна сформованої від 05 грудня 2017 року спірна земельна ділянка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності № 6212844, видане 15 липня 2013 року Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції.
Судом вірно встановлено, що право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , відповідач ОСОБА_2 набула на підставі свідоцтва про право власності від 15 липня 2013 року внаслідок приватизації.
Тому підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності ОСОБА_1 на 1/2 частину земельної ділянки, огорожі, вагончика за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні.
Висновок суду першої інстанції про відмову в стягненні грошових коштів в сумі 21875 грн, отриманих ОСОБА_2 як відсотків по депозитах, відповідає нормам закону та фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.
Матеріали справи свідчать про те, що згідно з п. 7 шлюбного договору від 10 серпня 2015 року грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, в тому числі відсотки, нараховані по ним, вважаються особистою приватною власністю того з Подружжя, на чиє ім`я відкрито Рахунок в установі банку.
Згідно з п. 2.2. шлюбного договору від 02 червня 2014 року банківські вклади, вклади у інвестиційних та інших фінансових установах, фондах та комерційних організаціях, акції та інші цінні папери доходи від них, доходи від результатів інтелектуальної діяльності під час шлюбу і у випадку розлучення належать тому з подружжя на кого вони відкриті, закріплені, зареєстровані.
Враховуючи, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульований ними в шлюбному договорі, зокрема в п.7 вказано, що грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, в тому числі відсотки, нараховані по ним, вважаються особистою приватною власністю того подружжя, на чиє ім`я відкрито рахунок в установі банку, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що необхідно застосувати до спірних правовідносин саме норми оспорюваного шлюбного договору, а не загальні норми СК України, такий висновок відповідає вищевказаним нормам Закону та фактичним обставинам справи.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд доходить висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю — змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Відповідно до ст.375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги є безпідставними та висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст.375ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, —
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красноградського районного суду Харківської області від 05 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках передбачених статтею 389 ЦПК України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 03 березня 2020 року.
Головуючий — І.О. Бровченко
Судді : С.С. Кругова
Н.П. Пилипчук